Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

ТІМОТІ КВЕЙЛ. Близько 40 років. Був старшим редактором журналу «Тік-Ток». До списку я заніс його через те, що він вчинив сварку з одним журналістом із «Дейлі ньюс», який намагався підстерегти Меріан Хінклі у вестибюлі редакції «Тік-Ток». Такий галантний чоловік заслуговує на увагу.

ВІНСЕНТ ЯРМЕК. Близько 50 років, старший редактор журналу «Тік-Ток». Його я вписав сюди тому, що ідею підготувати статтю про ФБР подав Елтхаузові саме він.

На цю компанію великих надій я не покладав. Спершу мені спало на думку побачитися з актрисою. Однак її бурхливий роман з Елтхаузом минув понад рік тому, а крім того, я вже кілька разів мав до діла з актрисами і знаю, що на них краще просто дивитися з п'ятого чи шостого ряду в партері. Від обох старших редакторів нічого путнього, звісно, не почуєш. Батько, мабуть, теж не скаже нічого нового. Меріан Хінклі затнеться й зі мною. Найбільше я сподівався на матір і саме їй оце дзвонив:і будки телефону-автомата.

Головне, звичайно, полягало в тому, щоб викликати її до телефону. Жінці, що взяла трубку, я свого прізвища не назвав, а тільки попросив офіційним тоном переказати місіс Елтхауз, що дзвоню з будки, що поруч зі мною стоїть співробітник ФБР і я повинен з нею поговорити. Це подіяло. Через кілька хвилин у трубці почувся інший жіночий голос.

— Хто це? Ви з ФБР?

— Місіс Елтхауз?

— Так.

— Мене звати Арчі Гудвілі. Я не з ФБР, я працюю в приватного детектива Hipo Вулфа. Зі мною в кабіні немає ніякого співробітника ФБР, але він тут неподалік — стежить за мною. Ходить «хвостом». Він слідкуватиме за мною і до вашого будинку, але якщо для вас це не має значення, то для мене теж. Мені треба з вами побачитись, і, якщо можна, то зараз же. Це…

— Я нікого не приймаю.

— Я знаю. Ви, мабуть, чули про Hipo Вулфа. Ви знаєте, хто це?

— Знаю.

— Один чоловік, якого містер Вулф добре знає, повідомив йому, що вашого сина вбили агенти ФБР. Ось чого за мною стежать і чого мені треба з вами побачитись. Я можу бути у вас через десять хвилин. Ви запам'ятали моє ім'я? Арчі Гудвін.

Запала пауза. Нарешті місіс Елтхауз промовила:

— Ви знаєте, хто вбив мого сина?

— Ім'я вбивці — ні. Сам я взагалі нічого не знаю. Мені тільки відомо, що про це сказали містерові Вулфу. Це все, що я можу сказати по телефону. І ми вважаємо, що міс Меріан Хінклі слід знати це теж. Ви б не змогли подзвонити їй і запросити її до себе, щоб я побалакав з вами обома зразу? Як ви на це дивитесь?

— Я, звичайно, можу їй подзвонити. Ви репортер із газети? Знов пускаєтесь на хитрощі?

— Ні. Якби я був репортером, це було б з мого боку великою дурницею і ви б мене витурили в шию. Я — Арчі Гудвін…

— Але ж я не… — Довга пауза. — Ну гаразд. Швейцар попросить вас показати якесь посвідчення особи.

Я згодився і хутко повісив трубку, поки місіс Елтхауз не передумала.

Виходячи з дому, я вирішив не звертати на «хвіст» уваги, але тепер, виглядаючи на вулиці таксі, мимоволі зазирав до машин, що стояли неподалік. Аж коли я нарешті сів у таксі й поїхав по Медісон-авеню до Парк-авеню, на душі в мене стало спокійніше і я вже не крутив головою. К бісу тих шпигів!

Це був характерний для Парк-авеню в районі вісімдесятих вулиць багатоквартирний житловий будинок — дашок над під'їздом, з дверей вискочив слуга відчинити дверцята таксі, гумовий килимок біля порога, щоб не бруднити справжнього килима у вестибюлі. І все ж це був першокласний будинок, бо роль швейцара тут не виконував слуга біля входу. Я показав швейцарові ліцензію приватного детектива, він довго її вивчав, нарешті повернув мені й назвав номер квартири місіс Елтхауз — десять «Б». Я рушив до ліфта. На десятому поверсі мене зустріла дівчина у форменому костюмі, взяла моє пальто й капелюх, сховала в стінну шафу і склепистим, коридором провела до кімнати, більшої навіть, ніж у Лілі Роуен, де могли танцювати водночас пар двадцять. До людей, що мають такі кімнати, у мене своя мірка — не килими, не меблі й не штори чи шпалери, а картини на стінах. Коли я розумію, що там намальовано, то все гаразд. Та коли я тільки здогадуюсь, що на них, тоді треба бути насторожі, бо від господарів можна сподіватися чого завгодно. Проте кімната, до якої мене привели, витримала іспит успішно. Я саме розглядав полотно, на якому під деревом сиділо троє дівчат, коли почулися кроки, і я обернувся. Так, це була вона. Руки, правда, не подала, але низьким, м'яким голосом промовила:

— Містер Гудвін? Я — Айвена Елтхауз. — І рушила до стільця.

Мій іспит ця жінка витримала б навіть тоді, якби тут не було тої картини. Сама невеличка, струнка, волосся сиве, трохи здивований погляд. І в усьому — щирість і відвертість. Я поставив стільця так, щоб сидіти обличчям до господині, і вирішив бути з нею якомога щирішим і відвертішим. Місіс Елтхауз сказала, що міс Хінклі прийде ось-ось, але відкладати розмову їй, мовляв, не хотілося б. Як вона зрозуміла мене по телефону, її сина вбив агент ФБР. Це правда?

Жінка подивилася мені в очі, і наші погляди зустрілися.

— Не зовсім, — відповів я. — Я сказав, що про це один чоловік повідомив містера Вулфа. Але спершу я повинен трохи розповісти вам про самого містера Вулфа. Він трохи той… чоловік дивакуватий і про нью-йоркську поліцію має свою думку. Містер Вулф обурений ставленням поліції до нього самого й до його роботи і вважає, що вона зайве втручається в його справи. Вулф читає газети і особливо цікавиться повідомленнями про вбивства. І ось кілька тижнів тому він помітив, що поліція і районна прокуратура облишили розслідувати вбивство вашого сина, і коли Вулф довідався, нібито ваш син збирав матеріали для статті про ФБР, у нього закралася підозра, що слідство припинено не випадково. Коли так, є нагода добряче допекти поліції, і містер Вулф зробить це з великим задоволенням.

Місіс Елтхауз дивилась на мене, майже не кліпаючи очима.

— Одне слово, — провадив я, — хоч доказів на руках ми поки що й не маємо, містер Вулф вирішив почати розслідування. Ми вже з'ясували