Читати книгу - "Бомба для голови"

Ісаєв зняв чоботи й мовив:

— Знущаєшся, га? Вода закипіла?

— Дрова сирі, Максиме Максимовичу. Я вже їх і бензином, і по-всякому… Критикуватиму вас — сухий бензин ви мали купити, у вас у «Спорті» приятелі працюють…

— Не було сухого бензину, не лайся. Туристський сезон…

— От через туристський сезон на поїзд свій запізнитесь… Народу на станції, мабуть, тьма — п’ятниця…

— Хто ж у п’ятницю їде до міста?

— Колгоспники — хто… Ми до них, вони — до нас, обмін досвідом… — Мишаня засміявся. — А от для вашого Томмі вівсянки тут не роздобудеш… Чим я його два тижні годуватиму?

— Я раніше повернусь… Через десять днів повернусь… Ти його погодуй пшоняною кашею або ядриці в сільмазі купи. Тільки ядрицю спочатку в холодній воді намочи, добре? І нормальною сіллю соли, а то він рибацької не терпить.

— Буде зроблено, — відповів Мишаня. — Я тут з ним без вас усіх птахів перестріляю.

Ісаєв обскуб качок, зварив куліш, потім дві години поспав на старенькому надувному матраці біля озера, поголився, надів свій брезентовий похідний піджак та й подався на станцію — навпростець через ліс, до неї було десять кілометрів. Мишаня пропонував підвезти, але Ісаєв відмовився:

— Все одно літак у мене тільки завтра вранці, встигну. Відпочивай, Мишаню. До зустрічі.

На станції народу було справді повно-повнісінько, квитки в касі скінчились, черговий по вокзалу ні на які пояснення не зважав: «Усім вам тільки б на базар швендяти!» — і довелося домовлятися з провідницею, яка впустила Ісаєва за три карбованці в переповнений безплацкартний вагон з умовою, що частину дороги він проїде в тамбурі, а якщо прийдуть контролери, то всю відповідальність за проїзд без квитка візьме на себе.

Додому Ісаєв добрався тільки о другій годині ночі, стомлений, з головним болем. На столі в кабінеті лежала записочка: «М. М., два дні, як ваш директор велів подзвонити йому додому або в інститут через неприємності. Дуже шукав. Нюра»

Почерк у ліфтерки, яка двічі на тиждень приходила до Ісаєва прибирати, був дитячий. Трохи нахилений вправо, часом вона плутала м’який знак з ятем, і Максима Максимовича завжди це веселило, і записочки її він зберігав.

«Які неприємності? — подумав він. — Через три години мені треба бути на аеродромі. Зараз — дзвонити пізно, а о п’ятій ранку — дуже рано. Нехай вони підождуть зі своїми неприємностями, поки я повернусь».

Він прийняв ванну, потім випрасував сірий костюм, у якому завжди виступав на вчених радах, узяв кілька галстуків, довго роздумував над тим, чи варто брати плащ — у Берліні серпень і вересень страшенно жаркі місяці; поклав у чемодан три сорочки, легкі штани, ліки й викликав таксі — він любив приїжджати на вокзали і на аеродроми заздалегідь.

Пройшовши митний огляд і паспортний контроль, він опинився серед гамірливої юрби японських та американських туристів, які летіли через Західний Берлін у Мадрід («Дивний марштрут — через Рим набагато швидше»), Ісаєв раптом посміхнувся і подумав про те, які дивовижні зміни людського перебування в часі: дев’ять годин тому він стояв на зорі, п’ять годин тому обливався потом у тамбурі, тепер товчеться серед гомінливих американських бабусь з гострими ліктями й фарфоровими зубами, а ще через три години він має бути в західноберлінському інституті соціології, щоб обумовити графік своїх лекцій і бесід з колегами по університету.

Це була його друга поїздка в західноберлінський Інститут соціології, і він загалом уявляв собі програму. Він тільки не міг собі уявити, що коли літак приземлиться в Темпельгофі, і його зустрінуть колеги, і відвезуть снідати, а потім поселять у респектабельному «Кайзері», і він одержить у портьє записочку від свого аспіранта з Болгарії Павла Кочева: «Професоре Максимичу, багато цікавого матеріалу, сьогодні побачуся з сином Дорнброка, може, затримаюсь на день-два, якщо вистачить грошей, подзвоніть про всяк випадок до мене в готель «Шеневальд», мріяв, би вас побачити. Паша Кочев», і він подзвонить Кочеву, і портьє відповість йому, що «пан Кочев тепер уже не живе тут, бо він запросив політичного притулку і переїхав в інше місце», — ось цього він собі уявити не міг.

— Ви не скажете, як мені подзвонити пану Кочеву на його нову адресу? — спитав Ісаєв.

— Нам невідома його нова адреса.

— Хто може знати?

— Напевне, редактор «Куріра» Ленц — він друкував інтерв’ю пана Кочева.

Ісаєв навіть головою затряс — так усе це було дико й несподівано. Він знайшов телефон «Куріра» й подзвонив Ленцу.

— Нам невідома його адреса, — відповів Ленц. — Якщо вам дуже потрібен пан Кочев, зверніться в поліцію, вони знають…

У поліції Ісаєву сказали, що справою болгарського інтелектуала Кочева займався майор Гельтофф, але ніхто з його співробітників не знав адреси, за якою тепер проживає пан Кочев.

Ісаєв поїхав у поліцейське управління: майор Гельтофф, відповіли йому, зараз тут у зв’язку з спішним розслідуванням обставин загибелі Дорнброка-сина, але розмовляти з майором Ісаєв не став, бо він побачив його, коли той ішов по коридору, і зразу ж відвернувся до стіни, тому що впізнав у ньому свого «колегу» по роботі в ставці рейхсфюрера оберштурмбанфюрера СС Холтоффа, який за завданням шефа гестапо Мюллера проводив весною сорок п’ятого року операцію проти нього, Ісаєва, відомого тоді Холтоффу як штандартенфюрер СС фон Штірліц.

Ісаєв знав, що Мюллера поховали в Берліні: його вбили в травні сорок п’ятого; Шелленберг помер у п’ятдесят четвертому; Айсман трудиться в концерні Дорнброка. Єдиний, хто зник з поля зору Ісаєва, був Холтофф.

Змінивши голос, Ісаєв подзвонив майору з автомата.

— Право пана Кочева не відкривати своєї адреси, — відрубав майор, — він живе в демократичній країні і користується гарантіями нашого законодавства. З ким я розмовляю?

— Зі мною, — відповів Ісаєв і повісив трубку.

Того ж вечора Максим Максимович зв’язався з професором Штруббе, який відповідав за програму Ісаєва, і попросив внести корективи, щоб найближчі три дні були в нього цілком вільні.

На другий день Ісаєв побував у свого видавця, який третім тиражем випустив його монографію «Німеччина, квітень сорок п’ятого», і — вперше за всі його поїздки — не став відмовлятися від запронованого гонорару. Після цього він засів у бібліотеці, переглянув купу літератури з математики й фізики, зробив виписки з телефонних довідників Ессена, Кіля й Гамбурга, зв’язався по телефону з Мюнхеном і, нарешті, знайшов того, кого шукав, — фізика Рунге.

2

— Пробачте, що я до вас так пізно, доктор Рунге.

— Хто ви?

— Моє ім’я вам нічого не скаже,