Читати книгу - "Зачаровані музиканти"

— Якби ж то все було так, — мовив до Осипа.

— Ага. Жиємо, як пташки: не сіємо, лиш косимо, а все маємо.

Осип любив слухати проповіді в церкві, мав добру пам’ять на почуте.Їздив нераз з покійним дідичем, і той розповідав йому про чужі краї. Але згадав про інше:

— Куди ти підеш, Петре, як осінь настане? Пристав би до якоїсь молодиці. Тутка повно шляхетських вдів.

Він нераз заводив про се розмову, але й тепер Петро відповів однаково:

— Не знаю.

Не був бистрий на думку.Інший вже встигне подумати, сказати і зробити, тільки не Петро. Він і на слова був тяжкий. Зате Петро відчував глибоко, переживав ще глибше, і про порухи його душі свідчили хіба руки, що безперестанку стулялись, розтулялись, наче хотіли втримати щось відоме його серцю.

Говорити про камінь, що пішов нині з двору, вони навіть не починали.І думати про це було страшно. Бо той камінь обіймав мертвий дідич, і лише свячена вода допомогла відірвати пана Олександера від каменя, чи камінь від нього. Яношик про се не знав. Пан Миколай сам казав менше про це говорити. Петрові було лячно йти з двору, куди він прийшов малим хлопцем. Тільки тут чувся безпечно. Попри все, що сталося.

Вони сиділи й мовчали, стежили, як повільно надходить вечір.Інші люди довершували денні справи, поралися коло худоби; хтось вертався додому, а хтось їхав на ніч, щоби вдень не терпіти від спеки…Досить того, що обидва слуги розуміли, що вони живуть в іншому світі, й час тут інший, і над ними один-єдиний клапоть чистого неба, який ще не захопили крони дерев.

— Ті, що живуть під землею і літають в повітрі, хто їх видів, Осипе? — раптом спитав Петро.

— Моя Настя. Малою загубилась у лісі.І стріла там пані, дуже гарну, і та сказала, аби далі вона не йшла, бо там болото. Взяла Настю за руку і вивела на стежку, сказавши, як треба йти. Дивно не се, що дитину хтось порятував, а звідки в таких нетрях взялася пані, вбрана як крульова…

— Байки розказує твоя Настя, — буркнув Петро, але чомусь відразу повірив.

— Там, де нібито було болото, чулися музика, співи. Настя вірить, наче в неї дар від того, що пані тримала її за руку. А якби хто з’їв або випив їхньої страви, той уже не захотів би вертатися до людей, а мусив би там служити. Ну, бра, нам до цього не звикати. Кожен комусь служить на сім світі.

— То правда, — згодився Петро. — Але як служба скінчиться, тоді що?

— Певно, вмирає, або я знаю…

— Мусить щось з того мати, — твердо мовив Петро, і на хвилю перед його очима постав гарний дім зі стайнею для худоби, чисто виполеними грядками, садком з пасікою, дім, який він хотів мати, але ніколи не мав. Може, послухати Яношика і піти до нього на службу? І тут же відігнав від себе лукаву думку. Має трохи наскладано — доста. Сорок літ прожив Петро на світі й знав добре, що багатство дістається не працею, а розбоєм, грабунком. Або у спадок.

ТРИ СНИ, ЩО ЇХ БАЧИЛИ ТІЄЇ НОЧІ В ЖУРАВНО

СОН МАЕСТРО ЯКОВА

Маестро Яків, що видавав себе за флорентійця, насправді замолоду провів у Флоренції лише два роки в науці, й утік через п'яну бійку, котра закінчилася вбивством, аж до Сілезії, а потім через гори, у цей варварський край. Тепер він був самітний, старий, і терпів на дихавицю, характерну недугу різьбярів та каменярів, але попри те не вступався з робітні допізна. Не мав великої слави, був чужорідним насінням на розлогому полі, де по-іншому бились, любились, сіяли і зажинали. Аби не розчинитись у незнайомому світі, дотримувався він лише одних канонів різьбярства, що їх затямив за роки учнівства, й не визнавав жодних нових віянь. Тобто мав опору й захист від усякого баламутства. Через те учні в нього довго не тримались, а, пізнавши основи, йшли до Вольфа в Жидачів. Через те й у самого маестро зачаїлася образа на увесь світ, що було немудро з його боку. Бо якщо світ не оцінив його постійність, то і він не розумів, що у світа є чому повчитися.

І тому Господь, Пан цієї землі, бо у ті часи, як до того, і піля того, Бог ототожнювався з небесним володарем, якому підвладні нижчі духи землі, води й повітря, послав йому сон у його робітню, що притулилася до міського муру, неподалік від цвинтаря, де стояли виготовлені ним хрести й обеліски небіжчиків, що були колись заможними і славними. Хоча надгробки Домницьких узявся робити партач, як називав його Яків, з Жидачева, він мав ліпше замовлення від небожа покійного шляхтича: вирізьбити для костелу фігуру Діви Марії на свій смак і розсуд. Камінь привезли йому одразу ж, і маестро належно оцінив якість білого порфиру. Таку прозорість й чистоту зустрінеш не часто. Подібний камінь ще не потрапляв йому до рук. Каменярі намагались збути найкращий матеріал щонайближче до Кракова. Новий дідич знайшов камінь у будинку Домницького й вирішив зробити з нього щось на пам'ять про вуйка.

Брилу порфиру привезли пополудні, і маестро звелів одразу занести її до своєї робітні під дахом, де він виконував складні замовлення, поставити сторч, аби увечері він, попиваючи вино, зміг прикинути, як виглядатиме майбутній твір, а вже тоді домовлятись із замовником. Прецінь, камінь то не глина: з ним треба дуже делікатно.

Маестро, мабуть, задовго дивився на камінь, бо й сон мав відповідний. Двоє хлопців-підмайстрів спали в сінях, а він лишився у майстерні, хоч мав пристойний дім, де приймав важливих персон, своїх клієнтів. Той дім свідчив про його достаток та артистизм. Там знаходились копії античних статуй, гіпсові зліпки, теки з ескізами, і вино подавалось у келихах з венеціанського скла на срібній таці. Там наш маестро заживав значно більше італійських слів, ніж зазвичай. На мові місцевого люду це називалось: пустити туману в очі.

Але поза тим у маестро Якова, як і у всіх нас, билося в грудях живе й тепле людське серце. Він побачив, як у глибині каменя, від місячного світла з'являється щось темне, якісь плями, наче контури людської постаті. «Зіпсувався камінь, — зажурився Яків Флорентійчик. — От лихо. Певно, довго лежав на вогкому». Лише уві сні могло таке подуматися, бо ж камінь не псується від вологи, особливо, мармур, про що свідчать знайдені у землі Флоренції античні статуї. Здоровий