Читати книгу - "Камінь посеред саду"

— І Толика, і Олі, — тихо мовила гостя. Вона судомно ковтала слину. У неї таки текли по щоках сльози, я не помилився.

— Розумієш, я колись їй бажала смерті, — сказала Варвара Миколаївна. — І ось — я живу й досі.

— Ну, ти ж ні в чому не винна, — заперечила господиня.

— Усі ми… Якби я могла забрати назад свою ненависть…

Моя бабця поставила чашки на стіл, ви¬йшла. Вона й не звернула начеб уваги на те, що тут присутній я, чужий.

«Здається, втрапив на вечір спогадів, — подумав я. — Цього мені тільки не вистачало».

— А хто, пробачте, ці Толик і Оля? — спи¬тав уголос нахабно. Коли Варвара Микола-ївна подивилася на мене, я побачив, що очі в неї зовсім сухі. Сухі й геть вицвілі, ще вицвіліші, ніж у господині. Невже сльози мені привиділися?

— Толик був Серафимин брат, а Оля його наречена. Тобто колись наречена, — поправила вона. — А потім дружина. У нього два роки тому інфаркт був, а через рік і вона померла.

— Дякую, — бовкнув я.

— Не розумію, — сухо сказала вона.

— Дякую за вичерпне пояснення.

Чому в мене з'явилася раптом ворожість до неї. Волохата підсвідома ворожість, що виповзла із якогось закутка мого єства, розросталася з кожною секундою. Я спробував погасити її, навіть надав обличчю якомога більшої приязності, але все було намарно. Ощетинена потвора вже лупала об мою шкіру. Звідки вона взялася? Маленький сентиментальний спогад: вона кохала Толика, ненавиділа Олю, — яке мені до них діло? Її вина, якщо вона була, а швидше всього не було, стареча сльозливість, я то при чому? А проте, й сліз теж не було. Чи, може, мені просто хотілося, щоб вони з'явилися?

Хтось поклав мені руку на плече. Я струсонув плечем. Нікого, крім нас двох, у кімнаті не було. Зайшла Серафима (Іванівна, Петрівна?) з цукорницею й тарілкою, на якій височів порізаний торт.

Я ще раз подумав, що безглуздо було сюди приходити. Але так само безглуздо встати й піти, лишивши їх удвох зі спогадами в при¬дачу в їхній ультрасучасній квартирі. Для чого ж я тоді волік торт і яблука? І що я, цікаво, робитиму вдома? Дивитимуся телевізор?

Хіба що це…

І тут я завважив, що в цій кімнаті з дорогими, явно імпортними меблями, не було… Не було сучасного ідола — телевізора.

«Ага, — подумав я. — Ага… Може, це тебе заспокоїть…»

— Ходіть же до столу, — сказала господиня. — До речі, як вас звати?

— Андрій Троян. Можу показати паспорт.

— Навіщо? — здивувалася вона.

— Ну, раптом я спробую вас пограбувати. А ви мене так довірливо…

— Ви не схожі на грабіжника, — посміхнулася господиня.

— Он як? — пробурмотів я. — Дякую за довір'я.

— Будь ласка, — сказала вона. — Мене, до речі, звати Серафимою Михайлівною. А це Варвара Миколаївна.

— Ми вже познайомилися, — приязно зауважила друга бабця.

Тепер я бачив кожну зморшку на її обличчі. Чому мені здалося, що вона заплакала? Чи мені справді хотілося цього?

Обличчя підпливало до мене все ближче. Я десь бачив його, ці риси, але де? Я заплю¬щив очі, й одразу переді мною постала безлиста гілка, вона майже торкнулася щоки, холодна і вогка, із характерним, прілим запахом, який буває пізньої осені. Доторк вийшов миттєвим, я інстинктивно простяг руку, щоб відштовхнути гілку, але вона вже була за моєю спиною.

Я біг садом, засапаний, розхристаний, а назустріч мені бігла мама.

Щойно я почув її голос — тривожний, зовучий.

Він одразу покликав мене, цей голос — несамовито-тужливий, на останній межі розпачу.

Я підбіг і з розбігу ткнувся в її груди, шорсткі руки, що пахли милом, торкнулися моєї голови.

«Боже мій, Боже мій!» — шептала мама.

Я притискався до неї, й відчуття вини готове було ось-ось вихлюпнутися з мого горла надсадним плачем, я стримував його з усієї сили й щільніше тулився до мами. Але сльози застигли десь там, всередині, й даремно я боявся, що вони з'являться.

«Що трапилося, мамо?» — спитав я нарешті.

«Я почула, як хтось кричить, і подумала, що ти впав у криницю», — сказала мама нарешті.

«Але я не маленький, я…»

Тут я відчув, як усе ще дрібно-дрібно дрижать мамині руки на моїй голові…

Цієї миті я таки заплакав.

…Потім я довго думав, чому ж я не чув того крику?

Я вийшов тоді ранком невиспаний, хоч і розбуджений тривогою, і, як виявилося, недаремною. Батько звечора обіцяв узяти мене на рибалку, але не розбудив, бо мама пошкодувала будити: я, бачите, пізно ліг учора. Я й справді довго не міг укластися спати, збуджений майбутнім походом. Він уявлявся як щось небувало-урочисте, хоч ми вже й ходили з татом рибалити. Але то до нашої річки, поруч із селищем, а тепер на дальнє, аж за сусіднім селом, озеро.

І ось я, прокинувшись, не знайшов у хаті батька. Мама пояснила винувато, що я дуже солодко спав. А я й зараз ще був заспаний, і чомусь саме ця обставина мене розсердила найбільше. Я наговорив, які вони недобрі, й гнаний образою та передчуттям нещасливого дня, бо день цей і не міг бути інакшим, пішов у сад — геть від цього осоружного дому, де так підступно обдурюють.

Над подвір'ям тоді висіла в'язка тиша осіннього ранку, землею повз вогкий холодний туман. Поволі, відчуваючи в грудях тупий біль образи, я йшов садом. І раптом відчув, що мені цікаво спостерігати, як одне за одним виповзають дерева з туману. Я підходив до них, торкався руками кори, йшов далі. Виходила досить цікава гра. Десь зникло образливе ниття у грудях, захопившись, я навіть заплющив очі й не помітив, як потрапив до сусідського саду. Я намацував один за одним стовбури дерев, а на краю саду чатувала на мене стара напівзасипана криниця….

Я не почув чужого крику, бо його не було.

Зате… зате почула мама.

Чи він таки був, той крик?

11

— Вам погано? — турботливий голос пролунав зовсім поруч.

Розплющивши очі, я побачив, як віддалялося обличчя Варвари Миколаївни. Переді мною стояла чашка, наповнена майже по вінця чаєм, на тарілочці із синім обідком лежав шматок торта.

— Дякую, — сказав я і підвівся.

— Куди ж ви? — чомусь стривожено спита¬ла Серафима Михайлівна.

— Нікуди.

— Чи ви хочете помити руки?

— Так, я справді хочу помити.

У ванній, обкладеній білим, з ледь помітним візерунком, кахлем, я довго стояв, роз-глядаючи себе в дзеркалі, примощеному над умивальником.

На мене дивилося чуже застигле обличчя.

Тугі холодні струмені обмивали мої пальці.

Я притулився лобом до скла.

«Що мені сказати їй?» —