Читати книгу - "Поза часом"

— Отже, сам бачиш, — мовила я, — сам бачиш, я виконала обіцянку, і в мене це забрало небагато часу.

— Не розумію, — озвався скульптор. — Якщо ти маєш на увазі текст…

— Авжеж, його. Я щойно тобі його прочитала, це і є мій текст. Ось тільки передрукую начисто й негайно пришлю, я не хочу залишати його й далі у себе.

Через два чи три дні, прожитих у тумані, створеному пігулками, алкоголем і платівками — всім, що могло слугувати барикадою, я вийшла на вулицю по харчі: холодильник стояв порожній, і Мімоза нявкала біля мого ліжка. В скриньці я знайшла лист, напис на конверті був зроблений розгонистим почерком скульптора. Всередині лежав аркуш паперу й вирізка з газети, я почала читати дорогою до ринку і лише згодом завважила, що, коли розпечатувала конверт, відірвала й загубила частину вирізки. Скульптор дякував мені за текст до альбому, дуже незвичний, але напрочуд особистий, написаний усупереч усім властивим мистецьким альбомам канонам, хоча для нього це не має жодного значення, як, напевне, й для мене. Там був іще постскриптум: «У тобі померла велика драматична актриса, хоча, на щастя, збереглася чудова письменниця. Того вечора я в якусь мить повірив, що ти переповідаєш щось таке, що сталося з тобою насправді, а потім випадково прочитав «Франс-суар», із якої вирізав повідомлення, що слугувало джерелом твого незаперечного особистого досвіду. Певна річ, письменник може наполягати, що навіть коли його натхнення ґрунтується на реальності — хоч би це й була поліцейська хроніка, — те, що він здатний робити із цим матеріалом, переносить його в інший вимір, надає йому іншої цінності. В кожному разі, люба Ноемі, ми з тобою близькі друзі, тож не варто було заздалегідь погоджувати зі мною текст і демонструвати по телефону свої акторські здібності. Та хай там що, сама розумієш, який я вдячний тобі за допомогу й щасливий, що…» Я глянула на вирізку й завважила, що несамохіть порвала

її: конверт і клаптик газети, що приклеївся до нього, либонь, валялися бозна-де. Повідомлення було гідне «Франс-суар» і витримане в її стилі: жахлива драма у передмісті Марселя, страшне викриття садистського злочину, водопровідник, прив’язаний до ліжка з кляпом у роті, труп і таке інше, сусіди потайки в курсі постійних сцен насильства, маленька дівчинка кілька днів як пішла з дому, сусіди підозрюють, що стала безпритульною, поліція шукає співмешканку, моторошне видовище відкрилося очам тих… на цьому вирізка уривалася: надто щедро змастивши край конверта клеєм, скульптор учинив те саме, що й Джек Лондон, те саме, що й Джек Лондон і моя пам’ять; проте знімок халабуди зберігся повністю, це була та сама халабуда посеред городу, і дроти, і бляшана покрівля, і високі стіни навколо зі своїми сліпими очима, сусіди потайки, в курсі, сусіди підозрюють, що стала безпритульною, — уривки повідомлення шмагали мене по обличчю.

Я впіймала таксі та вийшла на вулиці Ріке, розуміючи, що це дурниця, однак роблячи це, бо саме так робляться дурниці. Серед білого дня тут ніщо не мало нічого спільного з моїми споминами, і хоч я простувала, розглядаючи кожен будинок, і перейшла на інший бік, як це відбилося в моїй пам’яті, проте не завважила жодного під’їзду, схожого на той, тодішній: сонячне світло мовби приховувало все під нескінченною маскою; шереги під’їздів, але того не було, як не було й проходу, що вів до городу, — звісно, адже й город знаходився в передмісті Марселя. Однак дівчинка була, вона сиділа на східцях якогось дому та бавилася лялькою. Щойно я озвалася до неї, вона кинулася навтьоки й шаснула в ближчий під’їзд; перш ніж я подзвонила, з дому вийшла брамниця. Жінка поцікавилася, чи я, бува, не з соціальної служби, адже я, напевно, прийшла по дівчинку, яку вона знайшла на вулиці, вранці вже приходили двоє панів, аби з’ясувати особу малої, тож по неї мала прийти співробітниця соціальної служби. І хоча я заздалегідь знала відповідь, перш ніж піти, запитала в дівчинки її прізвище, а тоді зайшла до якоїсь кав’ярні й на звороті листа скульптора дописала кінець тексту та пішла до будинку скульптора, щоб підсунути лист під двері, — він мусив знати кінець цієї історії, щоб його скульптури супроводжував повний текст.

Випадок-убивця стоїть на розі першої вулиці, На повернення час-ніж чатує.

Ти поволі щось переповідаєш, говориш про якісь речі, що існують у твоїй уяві, яку могли пробудити слова Флори та прочинені двері, чи крик дитини — і вже барокова жага розуму змушує тебе заповнити найменшу порожнечу, аж поки сплететься досконале павутиння, і тоді можна буде перейти до чогось нового. Але як тут не сказати самому собі, що вигадане павутиння, либонь, раз по раз, нитка за ниткою збігається з павутинням життя, хоча мовиться це радше через страх, бо якщо не вірити в це бодай трохи, неможливо протистояти павутинню, яке обплітає тебе ззовні. Отже, Флора поступово переповіла мені все це, коли ми почали жити разом — звісно, тоді вона вже не працювала в домі сеньйори Матильди (вона завжди називала її так, хоча тепер уже не було потреби в цьому вияві поштивості з боку до всього моторної служниці), і мені подобалося слухати її спомини про те, як вона приїхала з Ла-Ріохи [29] до столиці — смаглявочка з великими переляканими очима та маленькими грудьми, які зрештою придалися їй більше, ніж махання мітлою та гарне поводження. Мені подобається писати отак для себе, я маю купу списаних зошитів, віршів і навіть один роман, але найбільше полюбляю саме