Читати книгу - "Айвенго"

Прочанин не чекав пробудження Ісака й злегка торкнувся його кінцем свого ціпка. Цей дотик, імовірно, пов'язався у свідомості сплячого з його сном: старий підхопився, волосся його стало сторч, гострий погляд чорних очей уп'явся в мандрівника, який стояв перед ним, виказуючи дикий переляк і здивування, пальці судорожно вчепилися в одяг, ніби пазурі шуліки.

— Не бійся мене, Ісаку, — сказав прочанин, — я прийшов до тебе як друг.

— Нагороди вас Бог Ізраїлю, — сказав єврей, трохи заспокоївшись. — Мені наснилося… Але будь благословенний праотець Авраам — то був сон.

Потім, опам'ятавшись, він запитав звичайним своїм голосом:

— А що ж завгодно вашій милості від бідного єврея в таку ранню годину?

— Я хотів тобі сказати, — відповів прочанин, — якщо ти тої ж таки миті не підеш із цього будинку й не постараєшся від'їхати якнайдалі і якомога швидше, з тобою може статися в дорозі велике лихо.

— Святий отче, — вигукнув Ісак, — хіба хто захоче напасти на такого нікчемного бідняка, як я?

— Це тобі видніше, — сказав прочанин, — але знай, що, коли лицар Храму вчора ввечері перетинав залу, він звернувся до своїх мусульманських невільників сарацинською мовою, яку я добре знаю, і наказав їм сьогодні вранці стежити за тим, куди поїде юдей, схопити його, коли він подалі від'їде від тутешньої садиби, і відвести в замок Філіпа де Мальвуазена або Реджинальда Фрон де Бефа.

Неможливо описати жах, що опанував євреєм від такої звістки; здавалося, він одразу втратив усяке самовладання. Кожен мускул, кожен нерв ослабли, руки звисли, голова упала на груди, ноги підкосилися, і він звалився до ніг прочанина, ніби розчавлений невідомими силами; це була не людина, яка знесиліла в благанні про співчуття, а радше неживе тіло.

— Боже Авраама! — вигукнув він. Не піднімаючи сивої голови з підлоги, він склав свої зморшкуваті руки й здійняв їх вгору. — О Мойсею! О блаженний Аароне! Цей сон приснився мені недарма, і видіння відвідало мене не дарма! Я вже відчуваю, як вони кліщами тягнуть із мене жили. Відчуваю зубчасті колеса по всьому тілу, як ті гострі пилки, борони й сокири залізні, що смугували жителів Рабби й дітей Аммонових.

— Підведися, Ісаку, й вислухай, що я тобі скажу, — з жалем, але не без презирства сказав прочанин, дивлячись на його муки. — Мені зрозумілий твій страх: принци й дворяни безжалісно збиткуються з твоїх побратимів, коли хочуть вичавити з них гроші. Але встань, я тебе навчу, як уникнути лиха. Іди із цього будинку просто зараз, поки не прокинулися слуги, — вони міцно сплять після вчорашньої пиятики. Я проведу тебе таємними стежками через ліс, що мені так само добре відомий, як і кожному з лісничих. Я тебе не полишу, поки не передам з рук у руки якомусь баронові або поміщикові, який їде на турнір; цілком імовірно, ти знайдеш способи, щоб забезпечити собі його прихильність.

Тільки-но в Ісака з'явилася надія на порятунок, він почав випростуватися, хоча й досі стояв на колінах; відкинувши назад своє довге сиве волосся й розправивши бороду, він спрямував допитливі чорні очі на прочанина. У його погляді відбилися і страх, і надія, і підозра.

Але при останніх словах прочанина жах знову охопив його, він упав долілиць і вигукнув:

— У мене знайдуться кошти, щоб забезпечити собі прихильність! На жаль, є лише один спосіб заслужити прихильність християнина, але як отримати його бідному євреєві, якщо здирство довело його до вбогості Лазаря? Заради Бога, парубче, не видавай мене! Заради спільного Небесного Вітця, який створив нас усіх, євреїв і язичників, синів Ізраїлю й синів Ізмаїла, не видавай мене…

Та знову підозрілість узяла гору над іншими його почуттями, і він вигукнув:

— У мене немає коштів, щоб віддячити добрі наміри християнського мандрівника, навіть якщо він зажадає все, до останнього пенні.

При цих словах він із полум'яним благанням ухопився за плащ прочанина.

— Заспокойся, — сказав мандрівник. — Якби ти мав усі скарби свого племені, навіщо мені кривдити тебе. У цьому одязі я зобов'язаний дотримуватися обітниці бідності, і якщо проміняю її, то хіба що на кольчугу й бойового коня. Втім, не думай, що я нав'язую тобі своє товариство, залишайся тут, якщо хочеш. Седрик Сакс може надати тобі заступництво.

— На жаль, ні! — вигукнув єврей. — Не дозволить він мені їхати у своєму почті. Саксонець і норман однаково нехтують бідним євреєм. А одному проїхати по володіннях Філіпа де Мальвуазена або Реджинальда Фрон де Бефа… Ні! Добрий юначе, я поїду з тобою! Поспішаймо! Підпережімо рамена! Біжимо! Ось твій ціпок… Хутчій, не барися!

— Я не барюся, — сказав прочанин, поступаючись наполегливості свого компаньйона, — але мені треба насамперед знайти спосіб звідси вибратися. Йди за мною!

Він увійшов у сусідню комірку, де, як уже відомо читачеві, спав Гурт.

— Вставай, Гурте, — сказав прочанин, — вставай швидше. Відімкни хвіртку біля задніх воріт і випусти нас звідси.

Обов'язки Гурта, які в наш час зневажаються, на ту пору в саксонській Англії користувалися такою ж пошаною, яким Евмей користувався в Ітаці. Гурту здалося образливим, що прочанин заговорив до нього у такому наказовому тоні.

— Єврей їде з Ротервуда, — гордовито мовив він, піднявшись на одному лікті й не рухаючись із місця, — а з ним за компанію й прочанин зібрався.

— Я б радше повірив, — сказав Вамба, який зазирнув у цю хвилину в прикомірок, — що єврей, прихопивши окіст, вшився з садиби…

— Так чи сяк, — сказав Гурт, знову опускаючи голову на дерев'яний обрубок, що слугував йому замість подушки, — і єврей, і мандрівник можуть почекати, поки відчинять головну браму. У нас не дозволяється, щоб гості їхали потайки, та ще такої ранньої години.

— Так чи сяк, — мовив прочанин наказово, — я гадаю,