Читати книгу - "Володар жахів. Характерницька сила"

Поки що їхній шлях пролягав лісом по колись утоптаній дорозі. Зараз під копитами коней чавкала багнюка, а їхати доводилося не дуже швидко, щоб не підсковзнутись. Двоє з десятка весь час їхали в дозорі, метрів за п’ятсот попереду основного загону. Зараз вони якраз поверталися.

— Ну що там? — гукнув Ворон ще здаля. — Порядок?

— Порядок, але далі дорогу затопило! — відгукнувся один з дозору.

— Обхідні шляхи є?

— Не дуже, — вершники під’їхали ближче, — доведеться пробиратися лісом.

— Але там теж болото, — уточнив другий розвідник, старий солдат, який усе життя прослужив рядовим у летучих загонах і вперто відмовлявся ставати бодай десятником.

— Кепсько… — Ворон задумався, — тоді під’їдемо ближче, а там розіб’ємо стоянку. Тим часом кілька чоловік розвідає дорогу далі, щоб ми всім загоном не забрели в трясовину.

— Так точно, пане десятнику, — жартівливо козирнув сивий ветеран.

Ярослав з Юрком брели по коліно у воді по тому, що колись було полем. По каламутній воді плавали пучки мокрої соломи та поодинокі колоски. Ярикові кросівки набухли й відчувалися на ногах, як сирі пиріжки з водою. А Юркові онучі взагалі розпалися на клапті, які тепер сиротливо погойдувалися на поверхні поля-озера десь позаду.

— Важко йти, — прокоментував очевидне Ярослав.

— Ага, і мокро, — хлюпнув носом Юрко.

— То ти кажеш, що майже нічого не пам’ятаєш про час свого перебування в підземеллі?

— Майже нічого, — погодився Юрій, — перші дні ще пам’ятаю, а потім усе злилося в суцільний кошмар. Спочатку я прокинувся прикутим до стіни…

— Почекай, — перебив Ярослав, — а до того, де ти був?

— До того я косив з батьком траву за селом. Потім тато пішов додому молоток, щоб підклепати свою косу, а я залишився сам. По дорозі проїжджав візок з чоловіком у темному плащі. Проїхавши повз мене, він раптом зупинив коня, зіскочив з підводи й підійшов. Сказав, що в нього щось зламалось у колесі і треба допомогти — потримати якусь жердину. Я наблизився до воза, нахилився до колеса — і більше нічого не пам’ятаю. Опам’ятався вже в підземеллі.

— Ясно, — Ярослав задумливо брьохав уперед, — а далі?

— А далі я не міг нічого зрозуміти, кликав на допомогу, але ніхто не приходив. Через деякий час з’явився той самий чоловік і поволочив мене у велику печеру. Тіло мене не слухалось, я був як паралізований. Скинувши мене на підлогу перед якимось кристалом, чоловік почав різати мене ножем по всьому тілу. А я не міг навіть закричати, хоча біль був пекельний. Потім я втратив свідомість і отямився вже у камері. Так повторювалося багато разів, я давно збився з ліку. Інколи мене годували якоюсь бурдою, але не часто.

— Я теж бачив цей кристал. Бридка штука. І твого знайомця, здається, теж бачив. Він називав себе слугою якогось Повелителя.

— А ти? Ти так і не розказав про себе, — поцікавився Юрій.

— А я з такої далі, де майже ніхто не вірить у магію. І навіть не знаю, як повернутися додому. Виявилося, що в мене є здібності до характерництва, але я ще не вмію ними до ладу користуватись. Тож я тепер навчаюсь у школі магії. Уже два дні, — Ярослав саркастично хмикнув, — а ще інколи мене закидає в інші світи. Як от тепер. А в школі в мене залишилася Світланка. Коли ми звідси виберемось, я тебе обов’язково з нею познайомлю. Жаль, зараз не можу нічого начаклувати, чомусь не виходить зосередитись. Може, тому що весь час очікую неприємностей…

Повелитель Жаху був розлючений. Його голос гнівно гримів над схиленим у поклоні слугою.

— Як це зник?! Ти, жалюгідний черв’як, не зміг дати раду прикутому й знесиленому в’язню?! Я дуже розчарований у тобі й у твоїх можливостях, — голос Повелителя став вкрадливим, — може, варто пошукати тобі заміну?

— Не губи, Володарю, — голос слуги дрібно тремтів від страху, — я знайду ще багато юнаків з характерницькими здібностями і ми будемо перекачувати вам від них ще більше сили. Я знайду всі необхідні інгредієнти для ритуалу й ми розкидаємо пастки для негативної енергії по всіх відомих світах. І скоро, зовсім скоро ви станете таким могутнім, як заслуговуєте!

— Я ВЖЕ могутній! А ти, бовдуре, маєш розуміти, що сила мені потрібна, тільки щоб розірвати Кристал!

— Так, Повелителю! Вибачте, Повелителю, свого нікчемного раба! — чоловік упав навколішки й почав підвивати від страху.

— Поки що ти мені потрібен, — Повелитель Жаху змінив гнів на милість, — а тепер волочи сюди наступного бранця й слідкуй, щоб він не втік, ха-ха-ха! Сьогодні мені хочеться більше крові й страху, давай когось із нових, а не зі старих…

— Дивись! — показав раптом Юрко, — то часом не будинки?

Ярослав придивився. Справді, вдалечині виднілася околиця села. Іти відразу стало веселіше. Хлопці трохи скоригували курс і побрели до людей.

Коли підійшли до крайніх хат, нерішуче спинилися.

— Щось мені тут не подобається, — насторожено промовив Ярослав.