Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

— Ну от хто міг викрасти її? — шепоче Анна до Марко, коли вони лишилися наодинці. Анна попросила батьків поки що поїхати додому, хоча вони й хотіли оселитися в гостьовій кімнаті нагорі. Але Анна, хай і повністю покладається на батьків, особливо у стресових і важких ситуаціях, відчуває, що напружується поряд із ними, а напруги в ній вже й так із лишком. До того ж, коли вони поряд, це погано впливає на їхні стосунки з Марко, а він, здається, і без того на межі. Волосся скуйовджене, неголений. Вони всю ніч не спали, а вже позаду півдня. Анна виснажена і знає, що, напевне, виглядає не краще за Марко, та їй начхати. Про сон і думати не випадає.

— Нам треба подумати, Марко! Хто міг забрати її?

— Не уявляю, — безпорадно відказав Марко.

Вона встає й починає міряти вітальню кроками.

— Я не розумію, ну чому вони не знайшли жодних слідів. Як таке може бути? Ти розумієш?

Вона припиняє ходити сюди-туди й додає:

— Окрім викрученої лампочки в датчику руху. Це очевидне підтвердження того, що тут хтось був.

Марко дивиться на неї.

— Вони вважають, що ми самі викрутили ту лампочку.

Вона витріщається на нього.

— Що за маячня! — голос її звучить дещо істерично.

— То були не ми. І нам про це відомо, — розлючено каже Марко. Він водить долонями вгору й униз по джинсах — нова звичка. — Детектив має рацію щодо одного: схоже, це було сплановано. Не те що хтось ішов повз, побачив відкриті двері й викрав дитину. Але якщо її викрали заради викупу, то чому злочинець не лишив записки? Чому досі не зв’язався з нами?

Він дивиться на годинника.

— Уже майже третя! Її немає вже майже дванадцять годин, — каже він, і голос його зривається.

Анна теж думає про це. Звісно ж, із ними вже мали б зв’язатися. Як усе відбувається під час викрадень? Коли вона запитала про це детектива Ресбака, той відповів: «Немає жодних правил. Усі викрадення унікальні. Якщо все робиться заради викупу, злочинці можуть озватися як за кілька годин, так і за кілька днів. Та зазвичай злочинці не утримують жертву довше, ніж необхідно. З часом наростає і ризик».

Поліція встановила пристрій для прослуховування на їхньому телефоні, щоб записати будь-яку потенційну розмову з викрадачами. Але поки що ніхто не заявив про те, що Кора перебуває в них.

— Що як це хтось, хто знає твоїх батьків? — припустив Марко. — Може, один із їхніх знайомих?

— Ти б хотів, щоб це вони були винні, правда ж? — відрізає Анна, продовжуючи крокувати кімнатою, склавши руки на грудях.

— Чекай, — каже Марко. — Я не звинувачую їх, але просто поміркуй хвилиночку! Серед нас усіх реальні гроші є тільки у твоїх батьків. Тож це має бути хтось, хто їх знає і знає, що в них є гроші. У нас немає таких сум, які могли би привабити викрадачів, це ж очевидно.

— Може, їм варто відслідковувати дзвінки в будинку батьків? — припустила Анна.

Дивлячись на неї, Марко запропонував альтернативу:

— Може, нам варто бути винахідливішими щодо винагороди?

— Ти про що? Ми вже запропонували винагороду. П’ятдесят тисяч доларів.

— Так, але яка користь із винагороди у п’ятдесят тисяч доларів за інформацію, що допоможе знайти Кору, якщо ніхто нічого не бачив? Якщо хтось справді щось і знав, невже ти думаєш, що вони досі не сказали про це поліції?

Він чекає, коли Анна обміркує це.

— Ми маємо якось прискорити процес, — наполягає Марко. — Що довше Кора лишається в них, то більше шансів, що вони скривдять її.

— Вони вважають, що це я, — раптом каже Анна. — Думають, це я вбила її. — Очі її знавісніли. — Я бачу, як детектив на мене дивиться: так, ніби вже все зрозумів. Ніби йому лишається тільки визначити, чи причетний до цього ти!

Марко зривається з канапи й намагається обійняти її.

— Тихенько, — каже він. — Не думаю, що вони так вважають.

Але насправді і його тривожить те, що саме так вони й думають. Післяпологова депресія, антидепресанти, психіатр. Він не знає, що сказати, щоб заспокоїти її. Він відчуває, як її збудження посилюється, і хоче запобігти нападу.

— Що як вони підуть до Лумсден? — питає Анна.

«Ну ясна річ, що вони до неї підуть», — думає Марко. Невже вона сподівається, що вони пропустять розмову з її психіатром?

— Так, напевне, й буде, — каже Марко підкреслено спокійно, навіть трохи байдуже. — Ну то й що? Ти не маєш жодного стосунку до зникнення Кори, і ми обоє це знаємо.

— Але вона може розповісти їм різні речі, — каже Анна, і видно, що це її лякає.

— Не розповість вона нічого, — каже Марко. — Вона ж лікар. Вона не має права переповідати їм те, що казала їй ти. Це ж лікарська таємниця. Вони не можуть примусити її розповісти їм те, що ти їй казала.

Анна знову ходить кімнатою, викручуючи собі руки. Потім зупиняється й погоджується:

— Так. Ти маєш рацію. — Вона декілька разів глибоко вдихає. І раптом згадує: — Лумсден зараз немає. Вона поїхала до Європи на пару тижнів.

— Точно, — каже Марко. — Ти ж казала мені.

Він кладе обидві руки їй на плечі й міцно притискає, дивиться їй у вічі:

— Анно, я не хочу, щоб ти хвилювалася про це, —