Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

— Шкода для міської власності… — посміхнувся Бюрґер.

Ганс мовчки розтирав затерплі руки. Бюрґер підняв і простягнув мішок.

— Зараз ти підеш із міста й повернешся сюди не раніше, ніж за десять років. Я побоююся, що завтра ти накоїш дурниць, і нам доведеться стратити тебе, а від тебе є користь, ти гарний майстер, а отже, повинен жити.

— Ти гадаєш, я можу піти, залишивши дітей на муки, напризволяще?

— Напризволяще?.. — саркастично простягнув Вольф. — Ти дурний, Гансе. Ти бачиш тільки себе самого й лише себе слухаєш. Ти забув, що ми теж люди й це наші діти. Кат міста Гамельна батогом убиває бика, але може, вдаривши з плеча, ледь торкнутися шкіри. Повторюю — це наші діти. Вони провинилися, їх треба боляче покарати, але без шкоди для здоров'я. А добряче випороти на площі — це ще нікому не шкодило.

— Багаття теж нікому не шкодило?

— Не май мене за дурня, якщо сам дурень, — обірвав його Бюрґер. — Я все передбачив. За законом ти маєш право заснувати цех. Я дам тобі учня. Ти підеш із міста разом зі своїм вервольфом. Я навіть не запитую, я знаю, що ти підеш. Ти чув, до чого засуджений Пітер, і щоб урятувати його, ти побіжиш від цих стін так швидко, немов за тобою женуться всі ті вовки, у яких нібито вміє перекидатися твій учень.

Бюрґер рушив до вежі. Ганс ішов за ним. Маґістр своїм ключем відімкнув двері, увійшов досередини й за кілька хвилин повернувся, волочачи за собою зв'язаного Пітера, який затято впирався. Ганс розплутав мотузки, і хлопчик пригорнувся до нього, часто здригаючись.

— Швидше, — поквапив Бюрґер.

Оступаючись і провалюючись у невидимі вибої, вони перелізли через напівзруйновану стіну й скотилися вниз. Силует Вольфа Бюрґера, який стояв на стіні, виразно чорнів над ними.

— Ось бачиш, — почулося згори, — я вчинив з тобою чесно. Я знаю, ти теж чесний і не будеш мститися місту.

Від міста Ганс із Пітером не відішли. Світанок застав їх на пагорбі неподалік від міських мурів. Заховавшись серед дерев, Ганс дивився на дахи Гамельна. Його зникнення, звичайно, давно завважили, а зараз, мабуть, уже виявили, що втік і Пітер. Вольф Бюрґер, палаючи вдаваним гнівом, повідомляє городянам, що замки й ланцюги цілі, але злочинець зник. Обличчя Бюрґера стурбоване, але в душі він сміється і з людожерської жорстокості Цвінґера, і з роззяви Ганса.

А зараз… Ганс увесь скоцюрбився, намагаючись нічого не бачити, не чути, не знати. Вольф має рацію, він не повинен був уторгатися в мирне життя міста, адже це справді їхні діти, а якщо вже так вийшло, то слід негайно піти, і що швидше його забудуть, то краще — і для нього, і для дітей. Однак піти Ганс не міг. Кожен удар озивався в ньому болем, він відчував дитячий страх і сором, почував, як із кожним змахом батога на міській площі витікає з нього дорогоцінна сила. Він убивав, щоб виручити цих діток, і обманював заради них, а тепер він їх зрадив — і теж заради них.

Повчальна екзекуція закінчилась, а Ганс ще довго лежав, зарившись обличчям у землю. Потім він підвівся й, похитуючись, побрів углиб лісу.

Ганс ішов, немов оглух і осліп, не бачачи світу довкола. Він став чужим цьому світові — звичайний перехожий, який безцільно суне невідь куди. Зупинила його думка про те, що він забув щось важливе. Ганс присів на камінь, дістав із сумки сопілочку, беззвучно перебрав пальцями по отворах, потім розмахнувся й закинув її в кущі.

Кущі розсунулися, на галявину вийшов Пітер. На руках він ніс маленьку Марі.

— Майстре, — сказав Пітер, — Марі натоптала кривий мозоль, вона не може більше йти.

— Куди йти, навіщо? — промурмотав Ганс.

— Із вами, — пояснив Питер. — Бони теж вирішили піти.

— Обов'язково! — підтвердила Марі.

Усе ще нічого не розуміючи, Ганс оглянув ногу Марі, обдер вербову гілку, ретельно розжував гірке листя й приклав зелену кашку до хворого місця. Коли він, скінчивши лікування, підняв голову, то побачив, що навколо стоять усі його учні: Анна, обидва Якоби, Лізхен із Гансиком, і чепуристий Людвіґ, і всі інші, імена яких він не встиг запам'ятати, але любив їх найдужче на світі.

Отже, нічого не змінилося… Ганс зітхнув. Ні, змінилося багато чого. Діти втекли до нього з-під строгого нагляду за півгодини після екзекуції. Просто так їм би це не вдалося, напевно вони скористалися його наукою. Але в місті вже спохватилися, незабаром вишлють погоню. Цього Ганс не боявся, він знову відчував у собі силу й знав: коли захоче, жоден шукач не візьме сліду, а відбитки дитячих ніг обірвуться на камені, так що навіть досвідчений слідопит руку дасть на відсіч, що далі ніхто не йшов і, мабуть, сама скеля розкрилася й поглинула дітей. Їх ніхто не знайде. Щоправда, прогодувати таку юрбу непросто, але він упорався б і з цим. Усе було б легко й зрозуміло, якби не одне «але»…

Ганс перевів погляд на Марі. Її кругле личко було дивовижно й смішно схоже на бородате обличчя коваля, який ударив Ганса батогом на