Читати книгу - "Поїзд, що зник"

- Сирота, на якого біса я маю дзвонити, та ще й по «вертушці», до воєнкома Києва? Ти що, не можеш, як усі, написати запит на бланку за підписом Генерала, з моєю візою? А потім сидіти і чекати. Якщо строки горять, то ми продовжимо, начальству скажемо, що є перспективна версія… Нащо хвилю робить, ми ж не в пеклі!

- Товаришу полковник, не мені вам розповідати, що у військкоматах сидять ще більші бюрократи, аніж у нашому ОВІРі. Для них дати письмову відповідь позавійськовим органам - легше вдавитися. Мінімум, що вони зроблять, так це зажадають від нас візи командуючого округом. Максимум - письмового розпорядження міністра оборони. Але це ще півбіди! Воєнком накапає у військову прокуратуру, там, в свою чергу, стукнуть нашому генеральному прокурору, що міліція сама вже нічого робити не вміє. А генеральний напустить на нас свого міського вовкодава. З резолюцією: накрутити лягавим хвости! І замість шукати вбивцю чи вбивць ми з вами будемо писати пояснювальні і адресувати їх на вулицю Різницьку.

Х-ху!

Моя згадка про вулицю Різницьку, де сиділи і міський, і генеральний прокурори, подіяла. Полковник підскочив, вдарив ребром долоні по столу і сказав:

- Досить! Пішли до Генерала!

- За що? - здивувався я.

- Не за що, а навіщо. Воєнкому і я можу подзвонити. Ратиці не відпадуть, роги не виростуть. Але він у нас хто? Генерал! Ото ж нехай генерали між собою домовляються, а наше діло теляче. Обісрався і стій!

Генерал прийшов до нас порівняно недавно, десь через рік після повернення Щербицького на вулицю Орджонікідзе. Але справу знав чітко і натяки ловив на льоту, не перепитуючи. Подзвонив у військкомат по вертушці, поцікавився здоров’ям, розказав, що судак у Кончі-Озерній клює, як навіжений. Потім, начебто пригадавши про щось, вибачився, клацнув клавішу внутрішнього зв’язку і голосно, аби чули і по той бік вертушки, наказав:

- Отого придурка, що зупинив машину воєнкома Києва, поставте на три місяці посеред мосту Патона. Хай подихає свіжим повітрям!

На тому боці все добре розчули, бо почали дякувати. Наш Генерал розплився від задоволення, а потім так, наче між іншим, запитав, чи можна одному нашому працівнику взяти адреси кількох дембелів:

- Знаю, знаю, що дембелі - то після війни, а зараз - «звільнені у запас». Так ото я й кажу, кілька «звільнених у запас» зі спортивної роти. Для чого адреси?

Генерал глянув на нас. Ми з Полковником перелякано втягнули голови в плечі. Начальник показав нам кулака і скрушно мовив у трубку:

- Та от шукаємо одного злісного аліментника. Кинув сім’ю і десь зник. Є версія, що він переписується з колишніми однополчанами. Дружина плаче, діти хворіють, а він гуляє! Будемо відловлювати і притягати з усією суворістю! Спасибі, завтра зранку підішлю старшого лейтенанта Сироту.

Генерал поклав трубку і задумливо сказав:

- Загалом, то це непогана ідея - зміцнити відділ по розшуку аліментників кадрами з криміналки.

Ми з Полковником вилетіли з кабінету, ледь не висадивши двері.

Назавтра я вже мав жаданий список колишніх вояків роти, які проживали в Києві. Характерно, що майже усі вони чомусь після звільнення в запас високо тримали прапор радянського спорту у цивільних клубах та товариствах. У розмові з ними ще раз підтвердилася стара істина - що знають троє, не знає більше ніхто. Крім базару…

Якщо навіть поділити навпіл сексуальні вихваляння прапорщиків один перед одним, то все одно вимальовувалася вражаюча картина, у порівнянні з якою поїздна циганська порнографія виглядала мультиком про Білосніжку і сімох гномів. Таке враження, що маєш справу з бандою зголоднілих сексуальних маніяків, які захопили у полон жіночий монастир. З тією різницею, що в ролі черниць та послушниць виступали законні дружини товаришів прапорщиків. Одне з двох - або у цих лобуряк було забагато вільного часу, або харчування в спортроті відзначалося надмірною калорійністю.

Протоколи допитів вже самі по собі підпадали під статтю щодо порно. Але серед усього цього неподобства діяння здимілого прапорщика вирізнялись особливим польотом явно хворої фантазії. Не пам’ятаю, чи описано щось подібне у «Кама-Сутрі», рукопис якої мені дали почитати на одну ніч ще в студентські роки. Навряд. Індуси, все ж таки, нормальні люди. Цікаво, звідки про все це прапорщик Н. дізнався? Навряд чи з досвіду інтимного життя колгоспників села Сивокобилівка, звідки його призвали до війська.

Спантеличило мене все ж таки не це. В жодній із розповідей прапорщика, випадково підслуханих свідками, не фігурувала ніяка інша жінка, окрім власної дружини. Отже, версія про ревнивого чоловіка коханки теж відпадала.

Я подзвонив майору зі спортроти і попросив дозволу ще раз, востаннє допитати його людей.

- Невже вийшли на слід і справедливість восторжествує, як і належить в дитячих казках і детективах для дорослих? А я думав, що наші слони з прокуратури все перетоптали…

Захвату в голосі майора я не відчув, але дозвіл одержав. На знак подяки я пообіцяв показати йому протоколи.

Цього разу я вже не грався у ввічливість і безсторонність. Без «добрий день» і «сідайте» зачитував прапорщикам показання колишніх підлеглих, а потім гаркав приблизно таке:

- Ну що, гандон, дострибався? Думаєш, обійдеться службою на Кушці? А про таку статтю, як «задоволення сексуальної пристрасті у збоченій формі», чув? До восьми років світить!

Прапорщики одразу почали «сипати» зниклого колегу - тільки встигай записувати. Коли я ловив їх на тому, що вони приписують іншим свої сексуальні винаходи, червоніли, мов та вихованка монастирської школи, котрій вперше пояснили значення і призначення отого предмета,