Читати книгу - "Чужа гра"

Давид Сергійович радісно подивився на Антона Ярославовича.

— Не є питань, — сказав той.

У Тиждень для Романа був викреслений з життя. Гроші, що опинилися у нього в гаманці після пиятики у «Вокзальному», довелося віддати. Виявилося, їх на зберігання передав Матроскін. Нещодавно він узяв місячну зарплату редакції, купив долари, щоб вигідно перепродати у Львові. Провернувши операцію, на радощах випив, проте захопився і проциндрив половину грошей. Як вийти зі скрутного становища — не знав, і замість щось робити, пропивав решту.

Того вечора, коли Шлапак З Юристом-гінекологом пішли з ресторану, Кіт розрахуватися не зміг. У нього забрали документи, а наступного дня на роботу принесли рахунок: «Чарки малі, 4 шт., — 480 тис. (4,8 грн.); Чарки великі, 3 шт. — 600 тис. (6 грн.); Скатертина, 1 шт. — 650 тис. (6,5 грн.)». Запис «Шампанське з собою» було перекреслено і рукою Матроскіна дописано: «Голу бабу».

Мирослав, прийшовши на роботу, безпричинно зчинив галас у редакції. Від Віталіка дізнався, що долари в Романа і побіг його шукати. Знайшов у «Музі» п’яного, почав вимагати гроші. Шлапак жбурнув у нього гаманцем і сказав: «Бери, скільки треба»! Там було 50 копійок.

Наступного дня ледь розібралися з грішми. Ніхто не хотів платити.

— Я скатертинами і келішками не закусую, — стверджував Роман, — якщо Котяра буянив, замовляв голих баб — хай платить!

Позичивши грошей, Мирослав розрахувався з рестораном, виплатив зарплату, того ж дня напився, прийшов уночі на роботу і написав наказ про звільнення Паньківа «за аморальну поведінку, що не сумісна зі званням радян… українського журналіста».

Вранці в редакцію «Бізнес-інформу» зайшов звільнений Віталій. Роман похвалився меблями та комп’ютерами, що дав Андрій, повідомив, що звільнив старих працівників і тепер набере дівчаток — одна в одну. Вирішили за це випити. Почали з пива. Дорогою зустріли Сашка Вечірнього, що й досі ходив у сандалях. Коли в «Музі» перейшли до горілки, приєднався Юрист-гінеколог.

Сашко був художником, мав свою майстерню, яку називав «витверезником». Останнє творіння — панно під назвою «Битва за Білу» не міг закінчити три роки через постійне пияцтво. Цей твір мав зобразити як він з друзями воює з абстрактними ворогами за село Біла. Картина постійно обростала новими алегоріями, змінювала зміст і натякала, що йдеться про битву за «білу» — горілку. Патетичні портрети друзів, схожих на комсомольських лідерів, то зникали, то з’являлися на картині, залежно від того, кого він на той час «не любив», або «любив».

Вони засіли в «Музі», як у дзоті… Шлапак нарешті перестав вихвалятися дружбою з Анджеєм, а Віталій припинив декламувати вірші, стверджуючи: «Я живий класик, почесний громадянин міста Чорткова!», але включився Вечірній. З-під брів дивився на Романа і розповідав про своє панно:

— Ти думаєс вони там воюють за правду? Ті сволоці не знають вобсе за со воюють! Я їх не люблю! Тепер буду писати вас, ви настоясці друзья. Да-а. Там буде ізобразено дві таких дєвоцьки, як пєсня, — прогундосив: — «осень, в нєбє, здут караблі-і». Предствляєс, вони лезать голі на жовтому листі, розкинувси волосся і Володя їх оглядає, як настоясций юріст, согласно професії гінеколога! І вони будуть молодші, не тридцять два з хвостом лєт на сорок! Знаєс, скільки їм буде? Тридцять два!.. Дазе без длінного хвоста, з коротким, лєт на двадцать п’ять.

Роман, слухаючи, тільки гикав, а потім попросив:

— Можна ти мене не будеш зображати?

— Нє, тебе намалюю з мецьом в руках і ти будес символізувати побєду труда над сєксом!

— Можна — нє?

— Тоді зараз їдес зі мною до дєвоцьок.

— А їм вже є вісімнадцять? — не переставав гикати Шлапак.

— Чєтирєзди по вісімнадцать — пєсьня!

… Вранці прокинувся, жахнувся: поруч спала незнайома гола жінка. Тихцем звівшись, одягнувся і вискочив на вулицю. Купив пива, жуйку і поїхав на роботу. Але його чекала несподіванка — порожній офіс, порожній сейф, де звечора лежала тисяча доларів. Зникли меблі, подаровані Андрієм, комп’ютери, факс…

Спочатку подумав, що пограбування, вирішив телефонувати в міліцію, але відомо, що найкраща міліція Анджей. Тремтячими пальцями набрав номер мобільного.

— Андрюша, — звернувся верескливо, — приходжу сьогодні на роботу, а тут ні бухгалтера, ні грошей…

— За твій довгий язик мав би тебе по-іншому покарати…

— А шо случилось? — страх перехопив горло.

— Ображаєш Оленку, тебе покарано. Все. Дякуй, що ребра цілі і не відібрав газету, — кинув трубку.

Роман у розпачі опустився в крісло. Цього від Олени не чекав. Та й коли це він її образив?.. Прихопило живіт, стенокардійно стиснулося серце. Дома ні копійки, старих працівників безжально звільнив. Як випускати наступного тижня газету?

Єдиний порятунок — Оленка. Зателефонував до її матері, випросив київський номер телефону.

«От, сука, — подумав про неї, — вже тиждень в Києві! Навіть не повідомила! Жлобиха, ніякої інтелігентності. Сказала б: прощавай, коханий, їду в столицю; подарунок на прощання: співпраця з Анджеєм».

… Коли секретарка відповіла англійською і російською, — чим можемо допомогти, Шлапак бовкнув у трубку:

— А паклічтє, пажалуста, к телефону Алєнку.

—… Альону? — уточнив здивований голос і комусь повідомив: «К ней уже какие-то белорусы звонят».

Коли дівчина взяла трубку, Роман защебетав:

— Оленко, моя ти маленька, де ти пропала? Я другий тиждень тебе шукаю!

— Хто дав тобі номер телефону?

— Так за тобою скучив, що по-любому б знайшов! Чому не дзвониш? Покинула свого старенького, навіть не попередила!.. Альо! Не мовчи!.

—… Тиждень тому я бачила тебе в «Музі» з якоюсь сцикухою, і більше не хочу тебе знати!

— Коли бачила?! З ким?! Я вже два тижні