Читати книгу - "Новенька та інші історії"

І як тільки Лідка не намагалася до неї наблизитися — все марно. Якось, на перерві, розповідала дівчатам анекдоти, які почула в дворі від робочих, що будували гаражі, і тоді чи не вперше опинилася в центрі уваги… І на уроках історії підказувала, коли Софію питали… І геометрію давала списувати на контрольних, і пригощала печивом, яке спеціально для цього купувала у шкільному буфеті… Софія лише неуважно, буцімто ввічливо, а часом просто поблажливо всміхалася, й нічого більше.

Саме вчора Марта, Лідчина подруга, що сиділа з нею за партою, на уроці алгебри повідомила, що за тиждень у Софії день народження і святкуватиме вона у своєму будинку за містом.

— Там — супер, — шепотіла Марта, — триповерховий будинок, величезне подвір’я з фонтаном і садком, басейн… Мені дівчата розповідали… Кажуть, на святкування з найдорожчого ресторану кухаря замовили і феєрверк влаштують…

— І кого вона запросить? Увесь наш клас? — спитала Лідка.

— Та що ти! Лише тих, з ким дружить, хто їй рівня. А ти й не надійся. Поглянь, яка в тебе мобілка. У неї прибиральниця кращу має.

В ту мить Лідці стало так гірко, що вона ледь стрималася, аби не скочити на рівні ноги й не втекти з уроку.

Цілісінький день вона просиділа в своїй кімнаті, пожбуривши у гніві книжки на підлогу. А старша сестра Наталка, навіть не спитавши, в чому річ, лише зауважила, зазирнувши в кімнату:

— Вчи уроки, а не мрій!

— Авжеж, — буркнула Лідка, — тут з вами помрієш!

Увечері, коли з заводу повернулися батьки, вона відмовилась вечеряти.

— Що сталося? Може, ти захворіла? — стурбовано спитала мама.

— Дайте мені врешті спокій! — відрубала Лідка.

— Що таке, мала? Як ти розмовляєш з матір’ю? — втрутилася Наталка.

— В тебе щось сталося? — мама здавалася зовсім розгубленою.

— Авжеж, сталося! Ніхто мене не поважає у класі! Всі мене мають лише за нещасну Майничку! А Софія навіть на день народження не запрошує, бо в мене старезна мобілка! І що то в мене за батьки, що навіть не можуть мені купити нормальної мобілки!.. Усі тільки й насміхаються з мене!..

Мама, не зронивши ні слова, пішла на кухню. Зачинившись у своїй кімнаті, Лідка проплакала увесь вечір. Тато стукав, просив відчинити й порозмовляти… Наталка розводилася під дверми, що Лідка невдячна, егоїстка, розпещена дурепа, не цінує і не поважає батьків і таке інше…

Отак, з тягарем прийшовши до школи, Лідка просиділа з відсутнім виглядом на уроках, на фізиці схопила двійку, а з наступного уроку, геометрії, втекла й майже до самого вечора тинялася містом. Додому повернулася, коли почало смеркатись. Батьки вже, мабуть, пішли в другу зміну, на кухні Наталка брязкала посудом. Лідка навшпиньках прокралася до своєї кімнати, увімкнула світло і заклякла. Це було неймовірно! На її письмовому столі лежала новенька «Нокія»!

— Ну що, задоволена? — в Наталчиному тоні чути було осуд. — Батьки віддали всі свої заощадження, все, що на чорний день відкладали! Все — на твою безглузду захцянку! Ну, зате тепер тебе поважатимуть у класі і Софія запросить на день народження…

Наступного дня в школі Лідка просто сяяла від щастя! Її новенька «Нокія» мандрувала з рук в руки. Хлопці з захопленням натискали на кнопки «меню», випробовуючи її різноманітні й численні функції. Навіть Софія зацікавлено потримала її в руках, зронивши:

— Круто. Ти її знайшла чи в когось позичила?

— Ні, мені батьки купили, — гордо відказала Лідка.

А після уроків, перше ніж всі розійшлися, Софія, мило усміхаючись, повідомила, кого запрошує на свої уродини.

Лідки, так само, як і Марти, і Таньки Терещук, мати якої була прибиральницею, і ще кількох хлопців, серед запрошених не виявилося.

Лідка поверталася додому з важким серцем. Виходить, всі її зусилля завоювати прихильність та дружбу Софії були марними? І те, що батьки віддали свої заощадження, аби купити Лідці дорогу мобілку, теж, виявилося, намарно? Виходить, Наталка мала рацію: вона, Лідка, — егоїстична дурепа! Лідка витягла з кишені куртки «Нокію» й тяжко зітхнула. Ще кілька годин тому вона була така щаслива, а тепер ця мобілка не приносила їй жодної втіхи. Навіть навпаки. Хотілося її пожбурити кудись далеко-далеко, і, може б, тоді вона відчула полегшення.

У таких роздумах Лідка довго блукала містом. І нащо їй та Софія здалася? Зарозуміла, самовпевнена, уся якась штучна: від обличчя під грубим шаром тонального крему до поведінки, яка тільки й хизується своїми модними шмотками й багатими батьками. І нащо вона так прагнула її дружби? Щоб не відрізнятися від інших? Але хіба можна говорити серйозно про дружбу, якщо для Софії важить, приміром, те, хто твої батьки, як ти вдягаєшся і яку маєш мобілку?

— Лідо, це ти? — тільки-но переступивши поріг дому, почула вона мамин голос із кухні, яка, мабуть, готувала вечерю.

— Я, — тихо відказала Лідка, відчуваючи, що тепер їй буде соромно глянути матері в очі.

Ми ніколи не були з Лідкою подругами, хоч я часто давала їй списувати алгебру та фізику. Про Лідку казали, що вона з неблагополучної сім’ї. Часто дівчата у Лідки за спиною тихцем зневажливо підсміювались з неї, бо їй бракувало охайності й смаку, бо носила вона завжди засмальцьовані джинси і светри з чужого плеча, недбалу зачіску, кепсько навчалася й прогулювала уроки. В нашому класі їй не довіряли й завжди надійно ховали свої мобільні телефони та плеєри. Її остерігались зачіпати