Читати книгу - "Мандрівний вулкан"

Віктор щоразу відчував, як його смикали за ногу наглядачі, за ту ногу, до якої прив’язана тоненька, але міцна волосінь, що могла витримати сотню таких, як він. Кожний посмик мав нагадувати, щоб Віктор не відволікався від основного завдання. Внизу під ним пливли, майже вертикально піднімаючись у горішні шари води, вилицюватий і гостроносий. Вони почували себе в морі, як справжні риби. А ще нижче йшов цілий табун людей-риб, а за ними — дресировані акули. Уся ця армада сунула за Віктором. Він мав сьогодні показати свою майстерність: розстріляти перший-ліпший корабель з автомата, якого вручив йому комендант вулкана. Потужність кожної невеличкої кулі автомата дорівнювала гарматному снарядові чи міні великої руйнівної сили. Люди-риби мали забрати з затопленого корабля цінне устаткування, всі коштовні речі, а також захопити бранців, щоб перетворити їх на людей-риб. Акули пливли, переслідуючи лише одну мету — охороняти й стерегти нападників.

Віктор енергійно спливав усе вище і вище.

Притиснувши до грудей зброю, думав тільки про одне: як би вирватися з пазурів Роберта Конрада, щоб потім визволити нещасних людей-риб із неволі й по заслузі відплатити нелюдам.

Уже потрапив у прозору зелень води, близьку до поверхні моря. Вилицюватий і гостроносий та всі люди-риби залишилися десь внизу, у синяві води, обачно зупинившись перед тою межею, яку не могли переступити, бо далі їх чекала неминуча загибель.

Врешті до Віктора долинув приглушений шум гвинтів корабля — все голосніше і голосніше, все ближче і ближче.

Якась магічна, непереборна сила тягла юнака на поверхню води, хотілося якнайшвидше випірнути і поглянути на світ, де він колись жив, відчути дотик того повітря, яким колись дихав.

І ось його голова спливла над водою. Це сталося зовсім несподівано. Відкрив на шоломі прозорий клапан, що закривав обличчя. Свіжий струмінь повітря одразу сп’янив, забив памороки, а справжній калейдоскоп тріпотливих барв навколишнього світу — мінливі переливи поверхні моря, сонце, яке крізь міріади бризок зачепилося за вії і гойдалося райдужною дугою, — так переповнив серце разючими раптовими почуттями, що забув навіть, чого він тут і що треба робити. Про це нагадав сердитий посмик. Тонка волосінь потягла юнака назад у воду, потримала трохи і знову відпустила, мовляв, готуйся до бою!..

Цього разу Віктор рвонувся вгору з усієї сили. Він вилетів з глибини, мов корок з пляшки шампанського, виткнувся на самому гребені крутої хвилі. Вона якусь мить потримала його на своїй гострій спині, а потім струсила вниз, ніби у прірву. Там налетів другий водяний вал, підхопив його і поніс далі.

Тільки тепер помітив перед собою пароплав, який білів на воді, неначе велетенський диво-лебідь. Над пароплавом кружляли чайки, вони сідали на корму, на широку палубу.

Віктор, побачивши пароплав, спочатку дуже зрадів, а потім перелякався. А що, коли його там не помітять і не врятують?..

Але даремно боявся, його відразу ж помітили.

На палубі зчинилася метушня. У воду полетіли рятівні круги, як бубличний дощ. Та тільки-но Віктор зібрався схопитися за рятівний круг, як міцна волосінь потягнула його у глибину. Він зняв з шиї ненависний автомат і відштовхнув від себе, як непотріб. Зброя пішла на дно. Потім дістав із-за пазухи гострого ножа і почав різати волосінь. Але робота виявилася марною.

Незримі пружини води знову виштовхнули його вгору. Цього разу міцно вхопився за рятівний круг і завмер. До пароплава було не більше ста метрів. Але не встиг і крикнути, як перед самим носом випірнула дресирована акула. Вона висунула морду з води, тримаючи в зубах автомат.

Віктор забрав автомат і не роздумуючи вистрелив у хижака. Вибух підкинув його разом з водою і перепалив, перервав прокляту волосінь. Нарешті юнак відчув повну волю і швидко поплив у бік корабля.

Звідти спустили рятувальний човен з матросами.

— Тримайся, друже! Тримайся! Зараз ми тебе витягнемо! — закричали вони рідною мовою.

Матроси вже зібралися втягнути його в човен, як з глибини виринула нова акула. Грізно вишкірила зуби, ляснула по воді хвостом, схопила Віктора за ногу і потягла вниз…

Віктор стояв перед розгніваним Робертом Конрадом і його помічником Хуаносом Глобаліусом, зіщулившись, як на морозі. Він дрижав від холоду і страху.

— Чому не стріляв? Чому кинув зброю? — допитував Конрад і дивився на нього, як удав на кролика.

— Що трапилося? — верещав Глобаліус. — Як ти посмів?..

— Я не міг, не міг стріляти… — нарешті відповів Віктор. — Це був мирний, пасажирський, пароплав! Там були люди!..

Конрада від таких слів затрусило ще дужче, він налився кров’ю і заскреготів від люті зубами:

— Тим паче треба було стріляти! Там були комуністи, найзапекліші наші вороги!.. Ні-і, я все одно примушу тебе стріляти! Примушу! Чуєш?.. А зараз негайно його у глухий карцер! У глухий карцер!

Вилицюватий і гостроносий схопили Віктора і потягли по східцях до внутрішнього кратера. Потім грубо штовхнули в невелику квадратну камеру, зроблену з товстелезного залізного скла, герметично зачинили двері і зникли.

Незабаром камера захиталася, застрибала і шубовснула у воду.

“Ось воно який цей глухий карцер! Мене просто кинули в море…” — майнуло в голові.

За склом мелькали перелякані зграї риб, бовваніли кам’яні вершини підводних скель, між ними чорніли глибокі розщелини, заповнені похмурою, непорушною водою.

Нарешті коробка об щось ударилася і повисла на краю урвища.

Віктор лежав, заплющивши очі, уже нічого не чекаючи від життя. Та й чого можна було чекати, крім смерті, у цій скляній домовині? Купити життя ціною зради перед