Читати книгу - "Небесний народ"

Жайворонок кивнув на знак згоди.

— Еге ж, — промовив він задумливо, — соколи високо літають.

— Отож-бо! А ви хочете сказати, що літаєте вище соколів?

Жайворонок мовчав у відповідь, однак для плиски розмова просто так закінчитися не могла. Мала таку натуру, що як де встряне в бесіду, то за нею має бути останнє слово.

— А як у вас зі співом, шановний? — запитала Онна. — Чи хоч раз удалося не сфальшивити?

Жайворонок невизначено крутонув головою:

— От знай собі співаю та веселюся.

— Веселитесь? Гм… а вам доводилося хоча б раз почути нашу вільшанку?

— Авжеж, — відповів жайворонок, — від її співу я був дуже щасливим.

— Ще б пак, ось бачите, які різні персони живуть у нас на галявині. Отож, бажаєте тут замешкати?

— Ні, даруйте, я лечу назад, на засіяні поля. А можна у вас попросити напитися роси в дорогу?

— Добре, — дала згоду плиска, — напийтеся.

Онна спостерігала, як жайворонок п’є росу, і їй стало приємно на душі від того, що так гостинно поставилася до чужого птаха, у правдивості слів якого доводилося сумніватися. До того ж — він був далеко не красень та й заспівати по-справжньому не вмів.

Коли жайворонок вже зібрався відлітати, до них помежи квіти надійшов ельф. Ідучи, добрий дух світився неповторним м’яким світлом. Де він ступав, трави спалахували у ранковій прохолоді краплями роси, а квіти, що прокидалися, вітались до нього тоненькими голосочками та свіжим запахом.

— О! — захоплено вигукнув страшенно здивований жайворонок. — У вас тут живе квітковий ельф?

— Та і я про те ж, — гордо промовила плиска і навіть відступила назад, щоби чужинець міг краще розгледіти гордість галявини.

Аж тут ельф заглянув у траві жайворонка і, несподівано розкривши руки для обіймів, поспішив до нього, затріпотівши піднятими крильцями.

— Це ти! Це ж ти! — вигукував він раз за разом, і його обличчя сяяло від щастя. — Очам свої не вірю! До нас завітав жайворонок! Благословенний ти в небесній блакиті, милий провіснику радості ранкової зорі. Ти той, хто відганяє з сяючої вишини турботи і сум ночі. Який же я щасливий тебе бачити!

Добрий дух обійняв шию птаха руками, що сяяли м’яким світлом, і прихилив голову з золотистим волоссячком йому на груди. Одночасно він палко й радісно зітхнув, ніби від найбільшого щастя, яке тільки може відчути ельф.

— Господи Боже ж ти мій, — тихо забідкалася геть ошелешена плиска, знічено чухаючи потилицю. — І це ж треба, щоб саме зі мною таке сталося, от саме зі мною…

Проте Онна не знала, що в скорім часі їй доведеться почути і побачити ще й не таке.

— Любий ти мій, милий птаху, — говорив тим часом ельф до жайворонка крізь сльози радості. — Ти — це той, хто втішав мене своїм співом, коли одного разу на світанку я не міг знайти дороги додому. Завдяки твоїй пісні віра повернулася в серце, котре забилося жвавіше. Я бачив орача на ниві, що з надією підводив до тебе очі; твій веселий спів благословляв його працю, супроводжував ратаєву молитву до Господа. Твоя пісня спадає до нас на землю разом зі свіжою росою, твоєю радістю дзвенить вранішнє повітря, котре позбавляє душі від мороку ночі. Благословляю тебе, провіснику світла, я вдячний тобі за все від усього серця.

— Ви мені лестите, — зніяковів жайворонок. — Я зворушений такими приємними словами, проте я не роблю нічого надзвичайного, а чиню лише те, що мушу, інакше просто не вмію.

— Я знаю, — відповів ельф. — Розумієте, моє серце любить усе те, що покликане розкривати сутність краси світу. Вшановуючи тебе, я тим самим хвалю Творця, мала пташино.

Плиска Онна геть розчулилася. Вона підійшла до обох трішечки ближче і сказала:

— Хто би міг подумати, що жайворонок такий значущий! Принаймні такого уявити собі не могла. Бо ж ото сидів собі у травичці, мов простенький горобець. Але що там вигляд! Він же справді тріумфує кожного ранку в небі…

Ельф усміхнувся, це була істинно чарівна усмішка, властива тільки добрим духам. Онна, побачивши його усміх, зметикувала про себе: «Не така вже страшна моя помилка, інакше він би так не усміхався».

А крилатий чоловічок звернувся до плиски:

— Жайворонок у траві — це справді нічого особливого. Це — як сокіл у клітці чи квітка в затінку. Якщо хочеш пізнати сутність Божого творіння — рослини, тварини чи навіть людини, — побач його, коли воно вільне. Жайвір злітає у небо вище за всіх інших птахів. Лише орли йому рівня. Але він, піднявшись увись, здатний ще й співати. Він — посланий нам Богом провісник радісної новини, провісник надії, котра раніше, ніж сонце, проголошує усім втіху від нового дня.

— Ну й ну! — висловила свою думку Онна. — Де вже мені до таких тонкощів… Однак даруйте за початок розмови — не мала на увазі нічого поганого. Ну хто ж відразу повірить на слово, що така маленька пташка може літати вище, ніж сокіл? Ще раз вибачайте і ласкаво запрошую поселитися в нас.

— Його місце не тут, а в засіяних полях, — відповів за жайворонка ельф.

Пернатий співак лише кивнув, погоджуючись із його словами, та розправив крила, готуючись злетіти. Однак покинути землю було не так просто. Птах ніяк не міг залишити доброго духа, не міг відірвати від нього погляду. Поруч із цим осяйним створінням забувались усі біди й світ робився милішим.

— Як полетиш колись додому, — сказав нарешті жайворонок, — я тоді проведу тебе своїм співом.

Після цих слів друзі попрощалися. Плиска й собі кивала услід жайворонкові,