Читати книгу - "Капітан далекого плавання, Теодор Костянтин"

— А хіба вона є?

— Напевно.

— Чому, татусю, тобі все хочеться жартувати зі мною? — Але зрозумівши те, як невинну гру, запитала:

— А як її зовуть?

— Так само, як і тебе. Інгрід.

— Татусю, але ж я нічогісінько не чую.

— Виростеш, приїдеш сюди й почуєш. Тоді твій татусь вже буде старенький…

— Хто ж мене сюди привезе?

— Не журися, знайдеться кому привезти, тільки рости швидше.

— Татусю, я не хочу, щоб ти старів.

— Добре, доню, не старітиму. Але нам час повертатися. Послухай, донечко, як шумлять хвилі. Чуєш? Це вони тремтять злякано. І верби, і хвилі бояться вечора, що поспішає з-за виноградників Добруджі. Вертаймося, доню, та завітаємо до дядька Фане й тітки Марії. Вони тебе люблять і чекають у гості.

— Татусю, я теж люблю дядька Фане.

— Розумнице моя!

Раду повернув човна, й вони попливли додому. Між вербами панувала первозданна тиша. Коли випливли на Дунай, перед ними появилося місто, залите скісним сонячним промінням, яке стояло, наче фортеця з мідними зубцями на стінах.

На легковій машині Раду мчав широкою, асфальтованою дорогою. Праворуч біля нього — Міка. Вона, закинувши ногу на ногу, смоктала цигарку й мугикала пісеньку:

— Тобі подобається пісенька?

— Мила! Від одної мелодії можна вмерти, — з удаваним захопленням відповів Раду.

Міка повірила в його щирість. Було вже за північ. Вони поверталися з передмістя Бухареста, де чудово провели час у ресторані. Міка там багато їла, але мало пила. Мабуть, боялась упитись, щоб не сказати зайвого. Раду думав, чи недаремно згаяв час.

— Тобі подобається мій голос?

— Мила, я в захопленні. Твій голос — рідкість. Чому ти не ходиш до консерваторії?

— Не хочу бути співачкою.

— Чого ж ти прагнеш?

— Щось трошки вище.

— Наприклад?

— Мрію зніматись у кінофільмах, та не маю таланту.

— Хто тобі сказав?

— Сама знаю, — відповіла коротко і впевнено.

— В такої вродливої дівчини режисери знайдуть талант. У багатьох кіноактрис його нема й на гріш.

— Справа їхня. Нема таланту, вони спекулюють вродою. А я б наважилась зіграти у фільмі єдину роль.

— Яку?

— Роль купальниці.

— Гм… Такий фільм появиться не скоро…

— Ти думаєш? Бач, який поганий! Чи не маєш наміру так зарані відправити мене додому? Повези краще куди-небудь.

— Куди накажеш?

— У тебе є гроші? Ой, чого я питаю. Коли є власна машина, то на пляшку коньяку знайдеться.

— Гроші є.

— Тоді вези мене кудись у бар.

— Поїхали!

На їх щастя, в барі знайшлися вільні місця. Коли вони проходили між столиками, всі чоловіки витріщили на Міку очі. Вона їх притягувала наче магніт.

— Глянь, одним помахом ти всіх кинула додолу.

— Мене жоден з них не цікавить. Цього вечора мені подобаєшся ти.

— Я дуже втішений.

— Якщо підійде хто з них запрошувати мене на танець, не дозволяй. Сам ти танцюєш?

— Якось бавлюсь. Ніг тобі не відтопчу.

— Танцюватиму тільки з тобою, милий.

Під час танцю Міка прошепотіла:

— Ця машина дійсно твоя?

— Та моя ж! — збрехав Раду, навіть не кліпнувши.

— Як тобі пощастило її дістати? Машин такої марки нема в продажу.

— Це довга історія.

— Розкажи, мені цікаво…

— Маю рідного дядька в Західній Німеччині. Влітку він приїздив у гості, а, від'їжджаючи, подарував мені машину. Правда, я сплатив мито. Машина того варта, бо майже нова. Якби схотів продати, то взяв би добрі гроші.

— Казав, довга історія, а я не бачу ніякої.

—Історія довга, але… — продовжував крутитись у танці.

— Я хочу знати, — наполягала Міка.

— Хай уже після танцю…

Нарешті музика змовкла, і пари розбрелись на свої місця.

— Ну розказуй, ти ж обіцяв, — нагадала Міка.

— Хоч я тобі й вірю, все-таки… Розумієш, ми ж недавно лише познайомилися…

— Не будь дурнем! Я вмію тримати язик за зубами.

— Обіцяй нікому ні слова.

— Клянусь!

— По суті, машина записана на мого друга, наче дядько йому подарував її. Розумієш?

— Дуже просто! Ти не хотів, щоб знали про твого дядька із Західної Німеччини.

— Ти відгадала.

— Але чому? Що тут поганого? Людина може вибирати собі друзів, а не родичів. Хотіла б і я мати дядька, котрий би подарував мені машину.

— Якби ти працювала там, де я, то так би не казала.

— Де ж працює ваша милість?

— Обіцяй навіть не писнути ніде.

— Ой, не роби з себе чогось таємничого…

— Я працюю в Міністерстві закордонних справ. Там не бажано, щоб хтось мав за кордоном родичів.

— Ги, мабуть, уже не раз їздив за кордон, то чому не купив собі машини?

— Я не працюю в дипломатичному корпусі. В мене посада начальника відділу в архіві міністерства.

— Ось як! — тріпнула головою Міка. — Отже, за кордон тебе не посилають?

— Чому ні? Часто посилають як дипломатичного кур'єра. Тільки ти нікому ні слова…

— Я вмію мовчати.

— Це я, мабуть, відчув