Читати книгу - "Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон"

Гертрудіс з робленим інтересом роздивлялася на в'язальну машину.

Як тільки Пліній переступив поріг, Новільйо замкнув за ним двері на два оберти ключа й запропонував непроханому гостеві стареньке плетене крісло, котре стояло в самісінькому центрі кімнати, немов призначалося для звинувачуваного. Господар, спершись на свій верстат, розглядав Плінія з видимим невдоволенням. Він нагадував старого птаха: лисий, довгоносий, з жилавою шиєю. Брови й рідкий чуб, зачесаний упоперек всієї лисини, були запорошені тирсою.

Пліній завважив у кутку старосвітський телефонний апарат і скелет друкарської машинки під темно-зеленою сукниною.

Новільйо, котрий досі не зронив і слова, немов роздумуючи, чи не накивати йому п'ятами, врешті-решт запропонував Плінію на знак приязні свого кисета з тютюном. Вони повагом, як і годиться, скрутили цигарки, і Новільйо, сівши на свій верстат, сказав:

— Гертрудіс уже розповіла мені про зникнення доньок Пелаеса. Я нічогісінько не знав. То чим я можу прислужитися?

— Якщо ваша ласка, розкажіть мені все, що ви знаєте про них. Це може напровадити мене на якийсь слід.

— Я не можу розказати вам нічого такого, що могло б напровадити вас на слід. Сестер Пелаес я знаю чи не все життя, їхній батько, власне, рекомендував мене на цю посаду в міністерстві. Ці люди благородні й бездоганні.

— Розумію. Але в житті кожної людини, — сказав Пліній, маючи на увазі Рудих сестер, — бувають маленькі таємниці, що можуть прояснити її вчинки.

— Присягаюсь вам, що нічого подібного мені не відомо… А втім, цілком природно, що вони не втаємничували мене в усі свої справи.

— В яких взаєминах ви були з ними?

— Я вже казав. Нас єднає давня дружба і деякі замовлення, що час од часу я виконую для них самих або їхніх приятелів. Вони дуже прихильно ставляться до всіх знайомих своїх покійних батьків…

— Чи відомо вам, що панни Пелаес мали пістоль, який прихопили з собою в день зникнення?

— Що? — скинулась Гертрудіс, котра уважно дослухалась до розмови.

— То ви цього не знали, Новільйо? — наполягав Пліній, не звертаючи уваги на служницю.

— Ні, і гадки не мав. Та й звідки мені знати?

— І де був той пістоль? — спитала Гертрудіс, узявшися в боки й підступаючи до Плінія.

— Сумніваюся, що ти не знала… Він був під сінником ліжка однієї з панночок.

— Діва Марія! — з полегкістю зітхнула Гертрудіс. — Та ж хіба я могла це знати? Я ніколи й не торкалася їхніх ліжок. Ані ліжок, ані посуду. Це не вільно робити нікому. Таких дивачок не знайти по всьому світу. Чистота для них над усе.

— Але цей пістоль зник. Лишилась тільки коробка від нього.

— А хто ж тоді знав про нього? — прискалила око служниця.

— Їхній кузен Хосе Марія Пелаес, — неохоче відказав Пліній.

— Я й гадки про це не мав, — боронився далі Новільйо.

— Що, на вашу думку, могло спонукати їх так поспішатися, та ще й з пістолем? Адже ви їх знали стільки років…

— Це справді на них не схоже. Можливо, їх хтось шантажував, вимагаючи грошей…

Пліній здивовано подивився на нього.

— Атож, — провадив Новільйо. — Може, вони пішли на призначену їм зустріч й утрапили там у пастку.

Пліній скептично похитав головою.

— Вони не брали з собою грошей і не знімали з рахунку в банку.

— Але, — вигукнув Новільйо, пишаючись зі своєю тямущості, — в таких випадках гроші не беруть, а кладуть у конверт газетні витинанки.

— Ви гадаєте, що в них стало сміливості зустрітися з шантажистами?

— Власне, мене це не здивувало б. А тебе, Пальміро? — обернувся він до опасистої секретарки, яка слухала їх, витріщивши очі.

— Мене теж. Вони такі імпульсивні, що від них можна сподіватися чого завгодно.

— Я теж не здивувалася б, — встряла в розмову Гертрудіс. — Часом для них доволі іскри, щоб спалахнути.

— Чули? — вдоволено відзначив столяр. — Більшість поділяє мою думку.

Пліній погладив себе по підборіддю й, примруживши очі, втупився перед себе. Зрештою труснув головою й мовив:

— Коли хтось невідомий вимагає грошей, а віддавати їх не хочеться, зголошуються до поліції або ж попереджають кого-небудь, куди йдуть.

— А якщо вони не хотіли розголошувати ім'я того невідодомого? — зауважив Новільйо тоном всезнайка.

— Наприклад? — пильно подивився йому в вічі Пліній.

— Наприклад… Чи я знаю? Це лиш припущення. Хіба не ви казали, що у них могла бути якась таємниця?

— Це припущення можна взяти до уваги тільки в тому випадку, якщо ви назвете підозрювану вами особу.

— Нікого я не можу назвати. Мене єднає з ними велика приязнь, але мені невідомі їхні секрети.

— Гаразд, — підсумував Пліній. — Я лиш хотів, друже Новільйо, зазнайомитися з вами й налагодити контакт. Прошу вас подумати, можливо, ви згадаєте якісь цікаві факти, що могли б придатися мені в розслідах. Невдовзі я навідаюсь до вас.

— Я залюбки зустрінуся з вами в будь-який зручний для вас час… Але тільки не тут. Зателефонуйте мені на один з оцих двох номерів, і я прийду, куди загадаєте. Буду вам вельми вдячний.

І черкнув на папірці номери телефонів.

— Згода, — мовив Пліній, розуміюче поглянувши на верстат. — В разі потреби я зателефоную на один з оцих номерів… трьома дзвінками.

— Другий телефон — домашній.

— Ходімо, Гертрудіс!

Пліній потиснув руку Новільйо й подався за проворною служницею тим самим лабіринтом назад.

— Ви не годні собі уявити, як вони накинулись на мене за те, що я привела вас сюди. Мало не покусали мене. Хоча я й сказала, що не могла відмовити поліції. Ясна річ, вони не хочуть, щоб хтось знав про їхній сховок.

— І давно вони тут?