Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

на себе шухляду, схопив пістолет, але вистрелити не встиг. Чоловік, який вскочив через вікно до кімнати, випередив його. Пістолет випав у Тламіхи з рук, а сам він повалився на стіл. Побачивши пістолет, убивця, мабуть, вирішив інсценувати самогубство. Він у цьому зацікавлений, йому потрібен хоч найменший виграш у часі перед слідчими органами. Невідомий стягує тіло небіжчика на підлогу, бере пістолет… і помічає, що у його жертви прострелено ліву скроню. Це змушує його всунути пістолет у ліву руку. Тепер залишається навести порядок на столі: він захлопнув зошит, відсунув його, поставив перекинутий каламар; та, збагнувши, що на склі можуть лишитися чіткі відбитки пальців, викинув чорнильницю через вікно…

— Але все це нісенітниця! — вигукнув раптом Новотний, замахавши руками. — Ми негайно, як тільки почули постріл, побігли нагору! Мабуть і хвилини не минуло, як ми вже були в кімнаті!

— Ніякої нісенітниці! — спокійно відповів Войта, примруживши очі. — Постріл, яким убили Тламіху, зроблено раніше! А той, що ви почули, пролунав лише тоді, коли усе вже скінчилося. Звичайно, з Тламіхового пістолета, отого, що у нього в руці, теж було зроблено постріл, і навіть гільза лежить поряд. Отже, коли злочинець був готовий до втечі, він підняв ліву руку Тламіхи, націлився у вікно і натиснув спуск. Зрозумій, Емілю, якщо тут хтось має знайти самогубця, то він повинен почути й постріл! За мить убивця скочив на підвіконня і стрибнув униз. А коли ви прибігли сюди, невідомий вже повз геть через сад.

Новотний вилупив очі.

— А як же могло статися, що ми не почули того першого пострілу, того, яким?.. — здивувався він.

— У злочинця, очевидно, був пістолет із спеціальним глушителем, — відповів Войта задумливо. — І саме це у всій історії найцікавіше… — Він спроквола пройшовся до дверей і назад. — Найцікавіше…

Секретар розпачливо зітхнув.

— Звичайно! — поглядаючи скоса на Войту, додав він неприродно. — Але я тепер з тобою, чоловіче, більше не гратиму в шахи. Усе так продумати, тьху, це вже занадто!..

— Досвід, Емілю, досвід, — промимрив Войта занепокоєно, — а шахи — сам знаєш, учора ввечері ти мене тричі обіграв. Ах, учора ввечері!.. Двадцять п'ять годин… — він покрутив головою.

Раптом Войта подивився на годинника.

— Як же так, що й досі нікого немає з міліції?

Секретар закректав і ляснув себе по лобі.

— О! — вигукнув він трагічним тоном. — Адже ми взагалі їх про це не повідомили.

— Що, що? Ніхто ще не повідомив до Піхова?

Секретар ламав пальці.

— Я помчав до тебе, щоб при цьому була якась людина з тверезим розумом, ну а потім, потім якось про все забув.

Войта схопився за голову.

— Емілю, я ж не фахівець, і взагалі… мені все це не личить! Я ж тут приватна особа. Ну, й клопоту може бути!

— Лечу! — вигукнув Новотний і кинувся до дверей. — Зараз негайно подзвоню…

Було чути, як він біг коридором, потім щось загуркотіло, і останні слова секретаревої лайки заглушило тупотіння по сходах. Войта образно уявив собі, що трапилося там, і, не витримавши, засміявся. «Ех, Емілю, Емілю, комічний ти чоловіче, але й вартий поважання…

Звичайно, якщо бути самокритичним, то треба визнати, що голова у нього трохи запаморочена… Певна річ, заманливо було б зібрати і співставити всі обставини, — думав Марек. — А вони залежать одна від одної, я певен, що між ними є зв'язок!.. Пістолет з глушителем — відомо, хто з ними ходить! Отже, якщо справді усе це зв'язано, тоді ТА ШТУКА мусить бути тут.

Так, так, тоді ТЕ мусить бути десь тут! А де б я сам заховав цю штуку, коли б мені довелось, її зберігати?

У письмовому столі? Ну, це найприродніший варіант, але саме тому до столу я б не ховав. Може, тримав би при собі? Ні, ні, ця штука потрібна не кожен день, а крім того — певний риск! Вона мусить бути у місці цілком приступному, під рукою, але і в такому, що не привертає до себе уваги, у безпечному…»

Войта обережно підійшов до шафи і відчинив її.

Всередині на плічках висіло два костюми, угорі в безладді валялася білизна. Він ретельно обмацав одяг від комірців до швів під кишенями, але ніде не помітив нічого підозрілого. Потім забрався поміж сорочки і шкарпетки. Нічого… І лише в кутку біля задньої стінки під руками зашурхотів папір! Тамуючи подих, Марек дістав його.

Це був незаповнений бланк поштового переказу.

З досадою зачинив він шафу й озирнувся. Може, все-таки письмовий стіл?

Ні, не хотілося братися за нього. На поличці лежав коробок з цвяхами, люльки, старий ілюстрований щотижневик. Войта погортав сторінки, заздалегідь знаючи, що це нічого не дасть.

Раптом він звернув увагу на добрячу стару скриню з кованими оздобами по кутках. Підняв важке віко. Всередині був справжній смітник, якого він давно не бачив. Подлубався і в цьому ганчір'ї, старих жилетах, подертих сорочках, у скалках посуду і чортзна-чого ще. На самому дні лежала товста, недбало обгорнута брудним папером книга. Войта тільки тепер усвідомив, що це єдина книга в усьому приміщенні. Він з цікавістю розгорнув її і зрозумів, що у нього в руках чесько-німецький і німецько-чеський словник, виданий у Лейпцігу 1927 року. Уважно, не поспішаючи почав перегортати сторінку за сторінкою, але марно. Зітхнувши, кинув її назад до скрині і вже ладен був захлопнути віко. Та враз схопив книжку знову.

Коли книга падала, паперова обгортка розірвалась і з-під неї щось забіліло… Войта зідрав старий папір і побачив маленький конверт.

Навмисне поволі розірвав його і вийняв складений удвоє папірець. Це була половина нерівно розірваного старого лотерейного квитка — його права половина.

— …933 — прочитав Войта. Дев'ятка була трохи надірвана.

Марек вийняв з кишені нотатник і дістав шматок старого лотерейного квитка, що знайшов у черевиках убитого «триста сімдесят сьомого».

Обірвані краї обох половин сходилися, наче зуб'я шестерен.

Войта похмуро глянув на труп