Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Бот. Ґуаякільський парадокс 📚 - Українською

Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бот. Ґуаякільський парадокс" автора Макс Кідрук. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💙 Бойовики / 💙 Детективи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 28
Перейти на сторінку:
обтягнутий шкірою череп. Її вирячені очі нагадували відполіровані гранітні кульки, втиснуті в кавалок пластиліну сірого кольору. Вона злякалася і, не бажаючи, щоб Антоніо помітив, що відображає її обличчя, інстинктивно нахилила кришку ноутбука.

– Лауро?.. – не зрозумів Арреола. – Агов! Лауро? Ти чуєш мене?.. Ти тут?

Психіатр нарешті спромоглася заковтнути трохи повітря. Достатньо, щоб витиснути із себе:

– Усе гаразд, Тоні. Дай мені хвилинку.

Її губи тремтіли, а голос змінився так, наче хтось напхав повен рот розпеченого каміння. Антоніо ображено бухикнув і став чекати. Спливло не менше трьох хвилин, перш ніж Лаура підняла екран ноутбука.

– Я приїду, – на її щоки повернувся рум’янець, от тільки шкіра набула неначе якоїсь прозорості, а очі заціпеніло тупилися повз монітор. Лаура тримала обличчя перед екраном, але не дивилася на співрозмовника.

– Чудово! – посміхнувся Тоні.

Погляд умить сфокусувався, Лаура вп’ялася очима в обрамлену пухкими губами, білозубу та кричуще безтурботну посмішку тридцятисемирічного доктора Антоніо Арреоли, і їй стало його жаль. Бідолаха не уявляв, у що вляпався.

– Гадаю, не варто казати, що я обов’язково внесу твоє ім’я в перелік авторів статті, – помітивши, як щось промайнуло в темних очах Лаури, Антоніо заторохтів: – Тобі зовсім не обов’язково щось писати. Я все зроблю сам, просто при…

– Заткнись, Тоні! – гаркнула француженка та прикусила язика.

«Бовдуре! Не про статтю потрібно думати!»

– Пробач. Із тобою справді все гаразд? – еквадорець бачив, що з його подругою щось коїться, треба було бути сліпим, щоб цього не помічати, але не припускав, що її стан якось пов’язаний із тим, про що він розповідає.

– Що ти гадаєш робити зараз? – психіатр акцентувала на останньому слові.

Антоніо Арреола відповів не затнувшись, вочевидь, чоловік витратив не одну годину, обмірковуючи відповідь на озвучене нею запитання.

– Побачу, як розвиватиметься ситуація. Поліція нарешті отямилася й узялася за наведення порядку: в усьому місті – блокпости, будь-кого, хто поводиться неадекватно, хапають і тягнуть до мене, тож ситуація нібито стабілізується. Найважливіше – сьогодні до Інституту доправили майже вдвічі менше «сутінкових», ніж учора. Знаю, знаю, до вечора ще довго, але я маю причини для обережного оптимізму. Останнім привезли сорокарічного алкоголіка, який, скориставшись відсутністю людей на вулицях, розгромив винний відділ у супермаркеті. Його печінка нагадує мішечок із протухлим лайном, проте він не псих, точно не псих. Думаю, більшість «сутінкових» уже переловили. – (Або вони поховалися, як подумки вставила Лаура). – Якщо сьогоднішня тенденція зберігатиметься, тобто якщо прибулих хворих буде все менше, я без поспіху шукатиму причину спалаху. Якщо ситуація не змінюватиметься і мені щодня підкидатимуть кількадесят психопатів із піною на губах, я, напевно, наполягатиму на введенні загальнонаціонального карантину – доки не визначимо причину захворювання. Якщо ж ситуація раптово погіршиться… – чоловік провів короткими пальцями з акуратно обрізаними нігтями по зарослому підборіддю та знизав плечима, – …докладу всіх зусиль, щоб звалити з Еквадору до того, як закриють кордони.

Лаура кивнула. Схоже, не все так погано: Антоніо все ж усвідомлює, наскільки все серйозно. Жінка мовчала, й Арреола знову заговорив:

– Коли на тебе чекати? – кволо посміхнувся. – Чи ти вже передумала їхати?

– Дай мені трохи часу… День… Може, більше. Я зателефоную тобі.

– Добре.

Лаура скинула голову:

– Маєш які-небудь здогадки чи припущення стосовно того, що спричинило цю… е… епідемію?

– Ні, – зізнався Антоніо. – Про причину говорити зарано. Ми поки з анамнезом[24] не в змозі впоратись.

Француженка примружилась, потерла пальцями лоба, із шумом утягнула крізь стиснуті зуби повітря. Вона не знала, як пояснити Тоні, що про хворобу насправді не йдеться і, відповідно, не варто витрачати зусилля, щоб ідентифікувати те, чого немає.

– Треба знайти епіцентр, місце, звідки поширюється зараза, – сказала вона.

– У Міністерстві охорони здоров’я стверджують те ж саме. Я киваю на поліцію, поліція киває на мене, і ніхто з нас не…

– Ти не розумієш! – знову підвищила голос Лаура. Відчувалося, що їй непросто говорити, слова буквально в’язнули на губах. – Хай якими різними видаються твої пацієнти, чотири чи п’ять днів тому їх щось поєднувало. Має бути щось, що пов’язує їх, яка-небудь спільна активність, місце, де вони перебували, що-небудь іще, ну, я не знаю… Ти повинен це з’ясувати. Повір, існує точка, із якої все розходиться. І ти не уявляєш, Тоні, наскільки зараз важливо відшукати цю точку.

Антоніо уважно подивився на співрозмовницю:

– Чому в мене таке відчуття, що ти знаєш більше за мене? Ти щось недоговорюєш?

Лаура Дюпре відвела погляд і втупилася у світло-синю поверхню столу ліворуч від ноутбука.

– І не наближайся до них. Уникай контактів, – не піднімаючи очей, промовила вона. Антоніо Арреола несамохіть доторкнувся пальцями зіжмаканої пелюстки, що висіла під підборіддям. Краєм ока Лаура помітила порух. – Про пелюстку забудь, вона не допоможе, ніщо не допоможе, просто стеж, щоб на твоє тіло з їхніх тіл не потрапляла рідина.

– Е… – розтулив рота еквадорець.

Француженка рішуче мотнула головою, показуючи, що більше нічого з неї не витягнеш.

– Я зателефоную завтра, – і припинила розмову.

ХI

Остерігаючись, що заінтригований і, напевно, трохи наляканий Тоні Арреола надзвонюватиме їй, Лаура вийшла зі Skype, а згодом узагалі вимкнула комп’ютер. Їй потрібно було все обміркувати.

Отже, звідки?

Звідкіля взялася ця потвора?

Яким чином воно повернулося до нашого світу?

І чому Тимур? Навіщо воно кличе програміста, що мав лиш опосередкований стосунок до проекту «NGF»?..

Лаура запустила пальці в коротко обстрижене волосся й уперлася ліктями в стіл. Вона розгрібала завали в пам’яті, докопувалася до спогадів, яких стільки років уникала, подумки перебирала епізод за епізодом, але не могла збагнути, що пішло не так. Трохи більше ніж п’ять років тому її запросили на роботу консультантом до секретної лабораторії на півночі Чилі, де проводили експерименти над людськими немовлятами. На перший погляд Лаура здавалася абсолютно непотрібним, зайвим учасником проекту, однак саме вона першою виявила, що зі шматочків несвідомого в головах піддослідних малюків сформувалась і вирвалася назовні особлива форма свідомості, що вільно впливала на малюків, а отже, могла контактувати із зовнішнім світом. Лаура визначила цю надсвідому мислячу сутність як психоістоту. Психіатр швидко встановила, що спочатку психоістота за рівнем розвитку не відрізнялася від немовляти, іншими словами, не осмислювала себе та реальності своїх дій. Саме тому більшість учасників проекту (які вижили до того часу) називала цю ірраціональну форму свідомості безособовим воно. Воно любило дивитися на фрактальні малюнки. Та поза тим воно швидко навчалося, примусило частину піддослідних хлопчиків утекти, а згодом почало шантажувати й убивати.

«Але ж ми знищили психоістоту», – зауважила жінка.

І тут-таки чийсь безликий, але огидний голос у її голові заперечив: ви знищили не психоістоту, а ботів-малюків, чиїми головами та тілами воно користувалося для контактів із реальним світом.

«Гаразд, хай так, але ж ми знищили їх

Справді? Знищили? Ми? Хто це – ми?

Лаура скрипнула зубами. Малюки, яких утримували у другому інженерному корпусі лабораторного комплексу «NGF Lab», загинули. У цьому – жодних сумнівів. Лаура Дюпре – єдина, хто спромігся вціліти після нальоту американських бомбардувальників-невидимок. Утім,

1 ... 16 17 18 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бот. Ґуаякільський парадокс"