Читати книгу - "Якщо кров тече"

Я рушив униз сходами, і Кенні Янко знову вхопив мене.

– Краще б ти їх таки начистив, новенький.

Це мене ще більше вибісило.

– Я щойно врятував твою сраку. Ти мав би подякувати.

Він залився фарбою, що виставило його нашкірні вулкани не в найкращому світлі.

– Краще б ти їх начистив. – Він рушив геть, а тоді розвернувся, і досі тримаючи свій дурний паперовий пакунок. – У сраці я бачив подяку, новенький. І тебе теж.

Через тиждень Кенні Янко завівся з містером Арсено, вчителем праці, і жбурнув у нього кельмою. За перші два роки в середній школі Кенні відсторонювали від навчання не менш ніж тричі – після сутички з ним на сходах я дізнався, що про нього мало не легенди ходять, – і то була остання пір’їна. Його виключили, і я був подумав, що мої проблеми з ним закінчилися.

Як і в більшості шкіл по малих містечках, у Ґейтс-Фолз цінували традиції. «Чепурні п’ятниці» була тільки однією з багатьох, а серед інших можна назвати «Підтримку драбини» (що означало стояти перед торговельним центром і просити зробити пожертву на користь пожежної бригади) і «Два кеме» (двадцять разів оббігти навколо спортзалу на фізрі), а також співання шкільного гімну на щомісячних загальних зборах.

Іншою традицією були «Осінні танці», захід у стилі Сейді Гокінс – було заведено, щоб дівчата запрошували туди хлопців. Марджі Вошберн запросила мене, і я, звісно, погодився, тому що хотів і надалі дружити з нею, хоч вона і не подобалася мені, розумієте, в тому сенсі. Я попрохав тата підвезти нас, і він залюбки це зробив. Реґіна Майклз запросила Біллі Боґена, тож у нас було таке собі подвійне побачення. Усе склалося особливо добре тому, що Реґіна прошепотіла мені в класі для самостійних занять, що запросила Біллі тільки тому, що він мій друг.

Я чудово розважався до першого антракту, коли вийшов зі спортзалу злити трохи випитого пуншу. Дістався до дверей хлопчачого туалету, і хтось однією рукою вхопив мене за пояс штанів, а другою – за шию і потяг коридором до бокового виходу на стоянку для вчителів. Якби я не виставив руку й не наліг на ручку, Кенні ввігнав би мене обличчям у двері.

Те, що сталося далі, я запам’ятав до дрібниць. Гадки не маю, чому погані спогади з дитинства і ранньої юності такі чіткі, але так уже є. А це дуже, дуже поганий спогад.

Вечірній вітерець вражав холодом після розігрітого спортзалу (не кажучи вже про вологість, котру виділяли в повітря заряджені підліткові тіла). Я бачив, як місячне світло виблискувало на хромі двох припаркованих машин, що належали наглядачам від школи, містеру Тейлору й міс Гарґенсен (молодим учителям випадала така честь, тому що, як ви можете здогадатися, це була місцева традиція). Я чув, як вдалині стріляє пробитий глушник якоїсь машини на шосе 96. І відчував жар на свіжоздертих долонях, бо Кенні Янко штовхнув мене на асфальт стоянки.

– Ану вставай, – сказав він. – Працювати пора.

Я підвівся. Глянув на долоні й побачив, що на них виступила кров.

На одній з припаркованих машин стояв пакунок. Він узяв його й простягнув мені.

– Начистиш мені чоботи. Зробиш це – і ми квити.

– Іди в сраку, – сказав я й дав йому в око.

Усе до дрібниць, розумієте? Я пам’ятаю кожен його удар – загалом п’ять. Пам’ятаю, як від останнього полетів спиною об шлакоблокову стіну і як наказав ногам тримати мене, а вони відмовилися. Я повільно сповзав униз, доки не всівся дупою на щебінь. Пам’ятаю, як ізсередини тихо, але чутно «Блек Айд Піс» співали свою «Бум-бум-пеу». Пам’ятаю, як Кенні стояв наді мною, важко дихаючи, а тоді сказав: «Розкажеш комусь – і тобі смерть». Але з усього того я найкраще пам’ятаю – і ціную – ту неземну, дику насолоду, яку відчув, коли мій кулак приклався до його обличчя. То був єдиний мій удар, що пройшов, але добрячий.

Бум-бум-пеу.

Коли він пішов, я витягнув з кишені телефон. Переконавшись, що він не розбився, я набрав Біллі. Не зміг придумати нічого іншого. Він відповів на третій дзвінок, перекрикуючи репера Флоу Райду. Я сказав йому вийти надвір і привести міс Гарґенсен. Не хотілося залучати вчителів, але хоч у мене в голові добряче дзвеніло, я розумів, що це все одно доведеться зробити, тож вирішив, що краще вже з самого початку. Я подумав про те, як дав би цьому раду містер Герріґен.

– Чого? Що трапилося, чуваче?

– Мене хтось побив, – сказав я. – Краще я не йтиму всередину. Поганенько виглядаю.

Він вийшов через три хвилини, привівши не тільки міс Гарґенсен, але й Реґіну з Марджі. Друзі перелякано дивилися на мою розбиту губу і роз’юшений ніс. Одяг теж заляпало кров’ю, а сорочка (геть нова) розірвалася.

– За мною, – сказала міс Гарґенсен. Її ніби не стривожили кров, синець на щоці й губи, що почали надуватися. – Всі.

– Я не хочу заходити, – сказав я, маючи на увазі спортзал. – Не хочу, щоб на мене глипали.

– Розумію, – сказала вона. – Сюди.

Вона повела нас до входу з табличкою «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ», відімкнула його, впустила нас і повела до вчительської. Там не було нічого розкішного, я бачив кращі меблі на газонах у Гарлоу, коли люди проводили дворові розпродажі, але там були крісла, і я сів в одне. Вона знайшла аптечку й послала Реґіну до вбиральні по холодну ганчірку до мого носа, про котрий вона сказала, що він не схожий на зламаний.

Реґіна вийшла звідти вражена.

– Там крем для рук від «Аведи»!

– То мій, – сказала міс Гарґенсен. – Намасти собі, якщо хочеш. Приклади оце до носа, Крейґу. Тримай. Хто вас привіз, народ?

– Крейґів тато, – сказала Марджі. Вона роздивлялася цю незвідану місцину великими очима. Оскільки стало ясно, що я житиму, вона фіксувала все побачене, щоб пізніше обговорити з подружками.

– Подзвоніть йому, – сказала міс Гарґенсен. – Крейґу, дай Марджі телефон.

Марджі подзвонила татові й сказала йому приїхати нас забрати. Він щось сказав. Марджі послухала, а тоді мовила:

– Ну, тут одна маленька халепа. – Знову трохи послухала. – Ну… гм…

Біллі взяв телефон.

– Його побили, але він у порядку. – Послухав і простягнув телефон. – Хоче почути тебе.

Звісно, хоче, і після питання, чи все нормально, він захотів почути, хто то був. Я сказав, що не знаю, але думаю, що хтось зі старшокласників, який намагався прорватися на танці.

– Усе гаразд, тату. Давай не будемо робити з цього велике діло.

Він сказав, що це таки велике діло. Я сказав, що ні. Він – що так. Ми ще трохи посперечались, а тоді він зітхнув і сказав, що приїде якнайшвидше. Я