Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

народження частував товариство шашликами усіх ґатунків, недбало струшуючи цигарку на свою білосніжну, як янгольське крило, маринарку, як курив кальян, як у часи цигаркового дефіциту подарував мені люльку, як не минав жодного жебрака, не кинувши йому гривню; згадати, як він, митець високого чола, залюбки, без снобістської упередженості ковтав детективи, як ми з ним подорожували по світу й одного разу приїхали в Крим, у Ялту, на якийсь книжковий фестиваль, а там нас зустрічав військовий оркестр, що видимав із труб бравурні чужі марші. Тоді Ігор, — тільки він так умів, — підійшов до найпузатішого трубача, дав йому п’ять баксів, й оркестр ушкварив «Ще не вмерла...», а потім за окрему плату повторив «на біс». Ми бавилися з «пузатим» оркестром не тому, що так уже кортіло слухати наш славень, а хотіли, щоб він гримів над Ялтою, над усім півостровом, над Чорним морем, яке вже поволі входило в аномальну зону, як море диявола. Добре пам’ятаю, що то було 25 травня 2004-го, бо наступного дня ми дізналися, що помер Микола Вінграновський, і ми вже ніяк не встигали до Києва на прощання з поетом. Ми тільки зайшли по коліна в холодне море, підкотивши холоші, і довго мовчали, не могли прийти до тями, хоч Він і казав: «Може бути, що мене не буде», але ми не думали, що перебутній час такий швидкий.

Потім ми їздили до Вроцлава, де виявилося, що за виступи письменникам ще й платять («Венко, венко червоне...»), літали до Єгипту, реготали, приміряючи «арафатки», зверталися один до одного «асляма» (брате), а потім Ігор прикро спіткнувся і мені довелося шукати по крамницях йому черговий ціпок. Я купив міцненьку ковіньку, де за руків’я правив бичачий ріг, бо знав же, що мине трохи часу, й на цю ковіньочку зможе опертися ціла генерація українських поетів, беручи бика за роги.

Як справжній ідальго, він любив подорожувати, і ми ще не раз їздили туди й сюди, їздили в Коломию, до Львова, до Ужгорода, де полюбляли відвідувати дотепну корчму Павла Чучки «Деца у нотаря», а одного разу в Карпатах, у якійсь новітній ресторації, замовили стільки пстругів, що не могли розрахуватися, і нас тоді виручила істинна Героїня України, оперна примадонна Марія Стеф’юк. Ми любили Марічку ще з юнацьких літ, коли вона співала золотим голосом у лісовому ресторані-корчмі «Наталка Полтавка» під Києвом, співала, як правдива гуцулка-підпільниця, як podziemny zolnierz, раділи, коли вона співала в київській та й в італійській опері, і, посмію сказати, прима теж нас любила, садила на своїх спектаклях до царської ложі, й ось великодушно порятувала в Яремчі від боргової ями ще й запросила «на біс» на пструги. Ми ж не знали, що та форелька в Карпатах на вагу золота, шляк би її трафив, і я сказав тоді, ну його, поїдемо в мою Хлипнівку, наловимо карасів та й гулятимемо як душа забажає. І ми поїхали, погуляли, й ото там у човні побачили старого Петрарку-Никандровича, котрий у свої вісімдесят з гаком літ зловив, можна сказати, золоту рибку, зловив у драні сіті свою Лауру, тобто тяжко закохався, бідака, й почав писати вірші. А коли Ігор пішов до дубів і сосон (потім він так і напише мені на «Діві Обиді» — «...з незабутніми враженнями від Річки, Дубів і Сосон...» — рибалка підвів на мене вицвілі, хоч і безнадійно закохані, очі й нарешті спитав про те, що його муляло:

— А ваш товариш — священнослужитель?

— Ні, — відповів я. — Він поет.

Старий Петрарка подумав, поворушив бровами і сказав уже сам до себе:

— Ну, це одне й те саме.

Трояка ружа Марії Матіос

Видите, Марійо моя злотна, що я вам хочу сказати іще раз... Бо я це вам якось уже казав, але ви тоді змовчали, моя срібна, бо як дописали свою «Трояку ружу», то втратили голос, стали гейби німа, як ваша солодка Даруся. Авторові «Синьої книжечки», якого тепер іноді згадують через вас (начебто Марія Матіос — це Стефаник у спідниці чи, може, Стефаник — це Матіос у ногавицях, чого ці критики тільки не вигадають), так от, Василеві Стефаникові пальці викручувало від болю, коли він писав свої новели, а вам, Марійо, голос і мову одбирало, мовби ви її всю «Солодкій Дарусі» віддавали. Ви давно показали сим людям, що вмієте про них повідати й так, й он як, не згірше за тих, що пишуть у теплих ґрантових краях по той бік Карпат, умієте слово модерне про місто сказати (ади, секс і місто! маєш!), вдатні помольфарити над українським трилером із сокирою, що лежить за дверима не тільки у Бога, і так само годні поворожити над антибульварним романом із кучерявим (по-вашому, Марійо, п’яненьким) президентом. Бо ви, злотна моя, всього надивилися-набачилися в цьому короткому житті, але в годину найглибшого болю, коли після чергового граційного рядка западає бездонна темрява, вас обступають тіні незабутих предків, і тоді ви, Марійо, як сновида, робите два кроки вліво, потім два кроки вправо, авжеж, саме так ви розпочинаєте танець-вертання у свої буковинські Розтоки під трагічну мелодію «гора-маре». В село, в село, яке топтали три імперії, та не дісталися його коріння, — там ваша мова не пішла за Йорчиху (на цвинтар, по-вашому), саме там ваша правда, і сила, і воля. Казав же Григір Тютюнник іще тоді, як критики-чудопали ділили нашу прозу на міську та сільську, що коли в місті немає ні мови, ані характерів, то на зміну всьому письменству йде література сільська. Й ось тепер, коли ми знов знудьгувалися за характеротворчою психологічною прозою, забанували за живою мовою, в якій дебільний комп’ютер підкреслює кожне слово червоним, ви, Марійо, написали нам гірку драму про Дарину Ілащук, «німу» солодку Дарусю, солону сльозу, даруйте за патос, на щоці народу.

Якщо ледачий спитає мене, про що ця повість, себто попросить переказати її сюжет, я німуватиму, як Даруся. Ну, хіба ж це велике диво, що десятилітнє дівча, до якого лукавий гебіст підлестився цукоркою, розповіло чистісіньку правду про те, що до їхньої хати вночі приходили лісові вуйки і тато давав їм бринзу? Ні, Даруся могла розповісти щиру правду й без півника-льодяника, бо її ніхто ще не вчив брехати. Вона була дитиною й іще не знала, що диявол ніколи не творить зло у своїй личині. Для цього він оселяється в людях чи приймає їхню подобу.

Та саме з цієї хвилини правдолюбства починається неперебутня трагедія —