Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Трохи оглянути тут усе. Може, знайдемо щось цікавеньке.

— Гаразд. — Луїс підводиться. — Тоді ходімо до храму, може, там буде зрозуміліше. Не бійся, аміґо, тут і справді вже нікого немає.

Ми піднімаємося сходами. Їх тут забагато, але це нічого. Якось мені незатишно, я наче відчуваю чиюсь присутність, хтось хижий і лютий радісно спостерігає, як ми йдемо до нього в гості. Хто б ти не був, ти даремно зловтішаєшся. Мною ти вдавишся!

— Чого тільки не навигадують люди, аби виправдати свою схильність до звірства! Уявляю, як воно тут було, якщо й зараз мороз поза шкірою. То як, Луїсе, вже видно?

— Культ знищили самі інки як занадто жорстокий. І це при тому, що і в їхньому середовищі жорстокість була суспільною нормою. Можете собі уявити, що ж витворяли адепти місцевої знаменитості?

— І що вони витворяли?

— Легенди свідчать, що ритуальні вбивства новонароджених були тут такою самою звичною річчю, як причастя у християнському храмі. Крім того, канібалізм, тортури і статеві збочення набрали таких форм, що терпець братів по розуму урвався, і все тут рознесли дощенту. — Луїс ходить навколо колон, ніби зачарований. — До нас і про інків так мало відомостей дійшло, а це місто взагалі не знане сучасній науці, і це мене дивує…

Так, це досить дивно. Не помітити цих руїн може тільки сліпий. Варто взяти гелікоптер і пролетіти над районом — і все стане видно. Чи ні?.. Будинки дивної форми, зроблені з якогось світлого каменю, вулиці заросли травою й кущами, але де-не-де видно, що вони були вимощені плитами. Цікаво… Це не схоже на традиційну архітектуру інків. Чи я чогось не розумію? Ну звичайно ж, я завжди плутала інків і майя. Майя — то в Мексиці, а тут інше. Але ці дві культури схожі між собою, а от те, що тут… Хай йому чорт! І якось неприємно, їй-богу. Дійсно, що ж це треба було коїти, аби навіть сучасники здригнулися від жаху? Як правило, ми жахаємось злочинів минулого. Так було з полюванням на відьом, середньовічними карами та епохою європейських королів. Сучасники сприймали все те як норму, а ми жахалися. Так було з Голокостом, із Чорнобилем, з Афганістаном та В'єтнамом — коли це стало минулим. А тут інша справа. Вони сучасникам своїм спромоглися залити сала за шкуру! Спритні хлопці з гарною фантазією.

— Кажеш, не відоме науці місто? То тут, можливо, є скарби. Може, чиєсь добро й досі припадає тут пилом?

Луїс дивиться на мене з жалем. Бідолаха, так переймається наукою! Але все має своє практичне значення. Я хочу знайти скарб. Не для багатства, ні, в мене досить грошей, щоб задовольняти свої забаганки. Але сам факт, розумієте? Скарб, що пролежав у землі сотні років, чиїсь руки торкались його, чийомусь серцю були дорогі шматочки золота, срібла, коштовні камінці… Ті руки давно зітліли, а я можу доторкнутись до речей, яких вони торкалися. Можна навіть зняти відбитки пальців і ввести в картотеку поліції. Цікаво, чи збігатимуться вони з якимись відбитками сучасників, чи й правда, що то неповторний рисунок?.. Коротше, скарб для мене категорія естетична, а не матеріальна. Та не пояснювати ж цього Луїсові? Він усе одно не зрозуміє. Ніхто не зрозуміє.

— Треба гарненько все оглянути. — Луїс прямує внутрішнім коридором. — Це може забрати якийсь час, але така нагода… Ось вхід до храму.

Отвір темніє, але ми переступаємо межу світла й тіні. Ед бере мене за руку. Не бійся, малий, ніхто тебе не скривдить. Бачиш, тут немає нічого страшного. Просто камінь посеред великої зали і купа каміння, яка була колись скульптурою. Вочевидь, руйнівники були неймовірно люті, коли не лишили ідола стояти, а потрудилися розгатити на друзки. Щось я чула про культ Прадавніх, десь читала… Але де? Крутиться в голові, та не згадаю. Ну то й чорт із ним. Он сходи, що ведуть униз. Поки день, треба глянути, що там.

— Я маю ліхтар. — Луїс нахиляється до наплічника. — Ось, цілий. У вас немає?

— Ні. Гадаєш, там дуже темно?

— Хтозна. Тут більш-менш світло, бо в стінах утворилися проломи, та й отвори для вентиляції є, а як там буде, я не маю жодного уявлення.

— Тоді ходімо зараз, завидна. Я ввечері нізащо туди не полізу.

— Ти боїшся?

— Ні. Просто неприємно.

Я відчуваю, що це місце просоталося злом, якимось страшним і давнім, давнішим за Сонце. І те, що виробляли люди в усі віки, разом узяті, — лише легенька гикавка в порівнянні з тим, що причаїлося тут. Мені чомусь здається, що я чую, як б'ється десь у глибині чиєсь серце. Чи то моє власне?..

— Не йдімо, прошу вас. — Ед стискає мою долоню. — Чесно кажучи, я боюся. Щось тут є таке… неприємне. Ходімо звідси.

— Ні. Коли ще випаде така нагода? — Луїс настроєний рішуче. — Може, там відкриття, яке стане сенсом мого життя і вас також уславить, як лорда Карнарвона уславила Тутанхамонова гробниця? Ходімо.

Ми спускаємося сходами. Вони широкі й не дуже стрімкі, але на них повно кістяків. Я піднімаю з підлоги майстерно зроблений ніж. Це мій перший трофей, я про нього краще помовчу. І цей браслет тобі, красуне, вже давно ні до чого. Кістяк належить жінці, судячи зі стану зубів, молодій. Що ж, смерть не вибирає. Та й надто давно це сталось, аби якось зворушувало мене. Просто гарний золотий браслет, прикрашений камінцями.

— Торі, що ти там шукаєш? — Луїс помітив мій маневр.

— Мені цікаво, до якої раси належали вбиті.

—І що ти скажеш?

— Гадаю, ця молода жінка була аборигенкою, тобто індіанкою.

— А ти сподівалася зустріти тут вікінгів?

— Так було б значно цікавіше.

— Маєш схильність до чорного гумору.

Він аж тепер це каже!

Ми спускаємось дедалі нижче, стає зовсім темно, і Луїс вмикає ліхтарик. Промінь висвітлює кам'яні стіни, купи кістяків на підлозі, якісь предмети, розкидані по кутках. Ед притискає мене до себе, як рятувальне коло. Так у дитинстві він, мабуть, притискав до себе іграшкового ведмедика чи зайчика. Хлопчик виріс, а звичка залишилась. От тільки я не буду твоєю іграшкою, любий. Навіть не сподівайся.

— Прохід веде нижче. — Луїс освітлює сходи, що губляться в глибині. — Ви згодні йти?

— Так. Давай тільки швидше.

Ми майже біжимо сходами. Іти вниз завжди значно легше, ніж угору, — я згадую, що нам іще повертатися назад, — але цікавість жене нас далі. Знову якісь двері, напівпрочинені. Ми заходимо всередину…

То це і є скарби злостивих потвор? Мабуть, так, ми знайшли, що хотіли. Але