Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

— Мені сказали, що ви з нею зустрічалися, — заявила Рейчел.

— І хто б вам таке сказав? — Чарльз Осаріс видав щось середнє між грубим вигуком і смішком. — Міс Чайлдс, я не приховував своєї орієнтації ще з сімдесятих. І на ілюзії щодо своєї сексуальності ніколи не страждав: на спантеличення — так, на ілюзії — ні. Ніколи не зустрічався і навіть не цілувався з жінкою.

— Вочевидь, мене дезінформували, — сказала Рейчел.

— Вочевидь, так. А чому ви спитали, чи не зустрічався я з вашою матір’ю?

Рейчел зізналася в усьому, розповіла йому, що шукає батька.

— Вона ніколи не казала вам, хто він?

— Ні.

— Чому?

У відповідь Рейчел надала пояснення, яке з кожним роком видавалося дедалі сміховиннішим.

— Вона чомусь гадала, що захищає мене. Плутала зберігання секретів зі збереженням мене.

— Та Елізабет, яку я знав, ніколи ні в чому не плуталась.

— А навіщо ще берегти таку велику таємницю? — спитала Рейчел.

Коли він відповів, у його голосі з’явилася смутна нотка.

— Я знав вашу матір два роки. Я був єдиним чоловіком у радіусі десятьох миль, який не намагався позбавити її одягу, тож, напевно, знав її так само, як і всіх інших. Зі мною вона почувалася в безпеці. А я, міс Чайлдс, геть її не знав. Вона не підпускала до себе нікого. Їй подобалося мати таємне життя, бо їй подобалися таємниці. Таємниці — це сила. Таємниці — це краще за секс. Таємниці, як я твердо переконаний, були для вашої матері наркотиком.

Після розмови із Чарльзом Осарісом у Рейчел за один тиждень сталося три панічних атаки. Одна — у туалеті для працівників Шостого каналу, друга — на лаві на березі річки Чарльз, уранці, коли вона мала побігати підтюпцем, а третя — у душі якось увечері, коли Себастьян уже заснув. Вона приховала їх усі від Себастьяна та колег. Тоді Рейчел відчувала, що контролює себе, наскільки людина може себе контролювати під час панічної атаки: вона могла весь час нагадувати собі, що в неї не серцевий напад, що її горло не зводить навіки, що вона взагалі-то здатна дихати.

У неї посилилося бажання сидіти вдома. Кілька тижнів її щоранку виштовхувало за двері лише свідоме зусилля та внутрішній обурений лемент. Вихідними вона геть не виходила за поріг. Перші три тижні Себастьян тоді гадав, що це — вияв інстинкту гніздування. На четвертий тиждень він почав дратуватися. Тоді вони були у списках гостей практично всіх вечірок у місті: будь-яких балів, будь-яких благодійних прийомів, будь-яких приводів випити, де можна було на інших подивитись і себе показати. Вони стали зірковою парою, постійними персонажами добірок пліток у «Внутрішній кухні» та «Іменах і обличчях». Рейчел, хай як вона старалася, не могла заперечити, що таке становище їй дуже до вподоби. Батьків у неї не було, зате принаймні місто, як вона згодом усвідомить, радо приймало її як свою.

Тож вона повернулася туди. Вона тиснула руки й цілувала щоки мерові, губернаторові, суддям, мільярдерам, комікам, письменникам, сенаторам, банкірам, гравцям і тренерам «Ред сокс», «Петріотс», «Ведмедиків», «Келтікс», ректорам вишів і випивала разом із ними.

На Шостому каналі вона зробила блискавичну кар’єру, рівно за шістнадцять місяців промчавши такий шлях: фриланс — освітні сенсації — кримінал — загальна тематика. Її обличчя зобразили на білборді з Шелбі та Ґрантом, вечірніми ведучими, а ще вона дістала значну роль у рекламі, де було вперше показано їхній модернізований логотип. Вирішивши побратися, вони із Себастьяном неначе обрали самі себе королем і королевою шкільного балу, і місто аплодувало їхньому рішенню та беззастережно його благословило.

За тиждень після того, як розійшлися запрошення, Рейчел ненароком зустріла Браяна Делакруа. Тоді вона щойно взяла інтерв’ю у двох депутатів у законодавчому органі штату на тему прогнозованого дефіциту бюджету. Члени її команди пішли до фургона, та вона вирішила повернутися до станції пішки. Не встигла Рейчел перейти Бікон-стріт, як із Атенею вийшов Браян у супроводі нижчого на зріст і старшого чоловіка з рудим волоссям і бородою. Рейчел відчула те схоже на удар струмом сум’яття та впізнавання, що зазвичай траплялося лише тоді, коли вона проходила на вулиці повз когось знаменитого. Тоді вона відчувала: «Я тебе знаю. Та насправді не знаю». Коли обидва чоловіки опинилися за десять-дванадцять футів від Рейчел, Браян зустрівся з нею поглядом. За миттєвим упізнанням відобразилося щось таке, чого вона не могла чітко визначити (Роздратування? Страх? Ні те, ні те?), а тоді воно зникло і йому на зміну прийшло те, що вона згодом могла назвати лише шаленою радістю.

— Рейчел Чайлдс! — Він подолав відстань до неї за один широкий крок. — Як давно не бачилися — дев’ять років?

Його рукостискання виявилося міцнішим, аніж вона очікувала, надто міцним.

— Вісім, — нагадала вона. — Коли ти?..

— Це Джек, — сказав Браян. Відступив убік, щоб менший чоловік став на звільнене місце, тож тепер вони стояли втрьох на тротуарі на вершині Бікон-Гілл, тимчасом як довкола юрбами снували люди, що збиралися пообідати.

— Джек Агерн.

Чоловік потиснув їй руку. Його рукостискання було набагато легше.

Від Джека Агерна сильно відгонило Старим світом. Його сорочка мала французькі манжети зі срібними запонками, що визирали з-під рукавів пошитого на замовлення костюма. Він був у краватці й мав бездоганно підстрижену бороду. Рука в нього була суха й не загрубла. Рейчел подумала, що він має оргáн і краще за більшість людей розуміється на класичній музиці та коньяку.

Він спитав:

— Ви — давні друзі?..

Втрутився Браян:

— «Друзі» — це було б надто сильно сказано. Джеку, ми знали одне одного десятиліття тому. Рейчел — репортерка на тутешньому Шостому каналі. Вона чудова.

Джек ґречно кивнув їй, виражаючи щось подібне до поваги.

— Вам подобається ця робота?

— Здебільшого так, — сказала вона. — А яка робота у вас?

— Джек працює з антикваріатом, — поспіхом сказав Браян. — Він приїхав із Мангеттена.

Джек Агерн усміхнувся.

— Через Женеву.

— Здається, я не знаю, що це означає, — промовила Рейчел.

— Ну, я живу на Мангеттені та в Женеві, але домом