Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

Микола Красовський, якого Тарас Адамович нерідко запрошував на наливку власного приготування, салютуючи чаркою господарю будинку, казав:

– Справа Бейліса – це Цусима для поліції. Після такого повернути довіру людей неможливо.

– Ми вже не поліціянти, – ковтнувши гірко-солодкий вишневий напій, відповідав йому Тарас Адамович.

– Хтозна, – вів далі Красовський, – можливо, тільки ми – поліціянти.

Красовський підіслав агентів до зведеного брата Віри Чеберяк, який зізнався в убивстві: виявилось хлопчик знав, що Віра була скупницею краденого, бо часто бував у неї вдома – товаришував із сином бандитки. Хтозна – через дитячу сварку чи жарт – Андрій сказав, що видасть Віру Чеберяк поліції. Ці слова стали для нього фатальними. На суді переказ приватної розмови агента Красовського не прийняли як доказ, а брат Чеберяк від своїх слів відмовився. Здається, Віру Чеберяк так і не засудили.

Теж Віра. Ох, ці Віри…

Фаетон ніс його вулицями ранкового міста. Час до полудня Тарас Адамович звик проводити вдома. Київ, що поволі скидав серпанок ранкового сну, він бачив зрідка, тому, забувши про клопоти, милувався доладною забудовою, величчю храмів, зеленими островами садів та парків.

Редакція розміщувалася в одноповерховому особняку. На цьому ж дворищі – друкарня і триповерховий прибутковий будинок. Слідчому потрібен був саме цей дім – на розі Кузнечної та Караваєвської, якщо, звісно, в редакції нічого не змінилось з часу його останнього візиту. Метушня в коридорі та між кабінетами нагадала Тарасові Адамовичу про його минулі відвідини – вони теж розшукували тих, хто давав оголошення в газеті. Тоді в редакції відреагували на їхнє прохання надати дані знехотя.

Тож нині, зупинившись поглядом на напівсонній рожевощокій панянці за столом з купою паперів, він подумки закотив очі. Підійшов ближче, привітався. Раніше засобом впливу на таких панночок, які не надто охоче копирсалися в паперах, був поліційний жетон. А зараз? Тільки безапеляційний тон і трохи блефу. Науку блефувати йому викладав Красовський, який поміж шахами і картами обирав не шахи.

– Розумієте, Тарасе Адамовичу, – казав головний слідчий розшукової частини, – шахи трохи нагадують мені преферанс, а я його не люблю. Розклали фігури, зробили кілька ходів і обидва гравці уже повністю розуміють ситуацію – хто виграв, а хто готовий погодитися на нічию.

– Буває по-різному, – заперечував шахіст.

– Але зазвичай саме так. Який сенс догравати партію, коли немає несподіванок. У преферансі теж так само, принаймні, може бути так. Питання в одній-двох картах, якщо вони розіграні, – доля партії вирішена. А бувають розклади, коли взагалі немає сенсу грати.

– А який для вас сенс у грі?

– Ризик. Блеф. Трохи удачі. Усе має значення, ніколи не знаєш, як скінчиться партія, поки не дограєш її до кінця.

Тарас Адамович усміхнувся.

– Ви азартний гравець, – сказав він, підливаючи гостю наливки.

– Ви теж. Просто ховаєтесь за маскою нудного преферансиста.

– Хтозна, може маска – не така вже нудна, – знизував плечима господар дому.

Блефувати в шахах вкрай важко, особливо, коли партнери грають нарівні. Тарас Адамович чухав скроню, усміхався.

– У шахах ми бачимо повну картину. Коли граємо в карти – картина неповна. Тому в картах блеф виглядає ефектно й елегантно, а в шахах можна скотитися до жалюгідного відчаю.

– Тобто?

– Блеф має сенс тільки за поганої гри.

– Так, – погодився Красовський.

– Але в шахах твій суперник бачить ситуацію на дошці. Він розуміє, чия позиція сильніша. Можна пожертвувати фігурою, зробити несподіваний хід, плекаючи мрію, що він зіб’є з пантелику суперника й той наробить помилок, але це рідко спрацьовує.

Красовський примружився:

– Ви ніколи не блефували в шахах?

– Блефував, – спокійно сказав Тарас Адамович. І додав: – Кілька разів. Однак тільки одного разу виграв завдяки блефу. Вдалося переконати суперника, що захищаюся, і водночас готувався до атаки.

Красовський схвально хитнув головою:

– Ви так розповідаєте про шахи, що я майже готовий повірити, що це справді захоплива гра.

Тарас Адамович усміхнувся, однак промовчав.

Красовський умів блефувати. Минулого разу в редакції «Киянина» вдалося вивудити чимало інформації саме завдяки цьому його вмінню. Нині колишнього головного слідчого Київської міської поліції поруч не було, отож говорити з рожевощокою працівницею редакції доведеться самотужки. Блефувати теж.

Тарас Адамович картинно зняв капелюха й сів у крісло навпроти. Уважно подивився на панянку, змусивши знітитись під його поглядом, поклав газету на стіл перед нею.

– Чиє це оголошення? – запитав грізно.

Панянка закліпала очима.

– Я не розумію, – почала белькотіти вона. – Хто ви? Що… що сталося?

– Хто я? – перепитав Тарас Адамович. – Ви краще скажіть мені, хто ви? За кого ви себе маєте?! Я запитаю тільки один раз – хто дозволив вміщувати у вашому дешевенькому оголошенні мою домашню адресу?

Дівчина, певно, почала усвідомлювати, що сталася помилка. Заметушилась, схопилась з місця, пообіцявши повернутися за хвилину. Вона й справді швидко повернулась разом з худорлявим юнаком.

– Мені повторити запитання? Чи відразу піти в поліцію?

Худорлявий зблід, рожевощока знову закліпала очима.

– Що сталося, пане…

– Ось! – Тарас Адамович тицьнув пальцем в оголошення відділу садівництва. – Тут моя адреса! З самого ранку до мене приходять невідомі люди в пошуках якогось садівника!

– О-о-о-о, – простогнав худорлявий.

– О-о-о-о, – повторила за ним рожевощока. – Можливо, вкралась помилка.

– Ви неймовірно розумні! – саркастично заявив їй Тарас Адамович. – Я навіть не тягтиму вас до поліції, – багатообіцяльно мовив він і зробив загрозливу павзу, – якщо ви назвете мені того паскудника, який дав вам мою адресу.

– Але, – майже пошепки сказала дівчина, – але… ми його не знаємо.

– Розумієте, оголошення приносять різні люди. Ми не можемо запам’ятати всіх.

– Але ж ви маєте журнал звітності?

– Так, але в ньому фіксується лише те, що за оголошення заплачено.

Тарас Адамович ще раз грізно подивився на юнака.

– Що ж, тоді мені, певно, таки доведеться завітати до відділку.

Дівчина благально подивилась на нього, юнак спромігся на репліку:

– Пане! Сталась помилка, нам дуже шкода… Ми…. Якби ми могли її виправити…

– То спробуйте, – спокійно запропонував Тарас Адамович.

Він ще раз уважно подивився на юнака.

– Ви приймаєте оголошення?

– Так.