Читати книгу - "Ліс таємниць"

Вогнесерд із полегшенням збагнув, що Хмарко легко переборює шок відкриття. Проте він і досі не був певен, чи кошеня збагнуло сенс вояцького правильника.

— Бути вояком — це не значить убивати, — застеріг він Хмарка. — Справжній вояк не жорстокий, не злий. Він не зачепить ворога, коли той не може відбиватися. Яка в цьому честь?

Хмарко понурив голову, намагаючись не дивитися в очі кота. Вогнесерд же сподівався, що все сказав правильно. Роззирнувшись у пошуках Попелапки, він побачив, що вона пішла до Хвостолома перевірити його хвіст там, де його шарпав Хмарко.

— Усе гаразд, — нявкнула вона осліплому коту.

Хвостолом нерухомо припав до землі, втупившись своїми невидющими очима в лапи і не відповідав. Вогнесерд неохоче наблизився і допоміг старому звестись на лапи.

— Ходімо. Відведу тебе до кубла.

Хвостолом повернувся і рушив услід за Вогнесердом до устеленого листям кубла між гіллям старого поваленого дерева. Темносмуг мовчки спостерігав, як вони бредуть повз, лише зневажливо махнувши хвостом.

— Гаразд, Попелапко, — нявкнув Вогнесерд, коли Хвостолом умостився. — Ходімо по ті твої трави.

— А куди це ви? — одразу ж гукнув Хмарко, енергійно підстрибуючи. — Можна з вами?

Коли Вогнесерд завагався, Попелапка нявкнула:

— Ой, нехай піде, Вогнесерде. Він постійно влипає у неприємності, бо йому нудно. А так він зможе нам допомогти.

У Хмарка аж очі заблищали від утіхи. Він замуркотів так гучно, що не одразу й вірилось, що це його маленьке тільце видає настільки колосальний звук.

Вогнесерд знизав плечима.

— Та гаразд. Але одна лапа вбік — і опинишся в яслах, перш ніж зможеш сказати «миша»!

Хмарко неквапом побрів уперед гребнем крутосхилу до гайочку, в якому тренувалися новаки. Сонце вже почало хилитись до заходу, відкидаючи на сніг довгі тіні. Хмарко чкурнув уперед, дорогою зазираючи в нори у скелях і вистежуючи уявну здобич.

— Як ти шукатимеш трави, коли на землі сніг? — запитав Вогнесерд. — Хіба тут усе не позамерзало?

— Ягоди досі є, — зауважила Попелапка. — Жовтоікла сказала пошукати лікувальний ялівець — він добре допомагає від кашлю і болю в животі — і зінувать[1] на припарки при переломах і ранах. А ще кору вільхи від зубного болю.

— Ягідки! — підбіг до них Хмарко. — Я вам цілу купу познаходжу! — і він знову кинувся геть до гущавини чагарників, що росла на узбіччі гаю.

Попелапка замилувано махнула хвостиком.

— Він допитливий, — зауважила вона. — Коли Хмарко стане новаком, він буде швидко вчитися.

Вогнесерд невпевнено муркнув. Енергійність Хмарка нагадувала йому Попелапку, коли вона була його ученицею. Тільки Попелапка б нізащо не глузувала з такого безпорадного кота, як сліпий Хвостолом.

— Ну, якби він був моїм новаком, краще б йому було мене слухати, — пробурмотів він.

— О, справді? — Попелапка, дражнячись, зиркнула на Вогнесерда. — Бо ти дуже жорсткий виховник — усі твої новаки тремтітимуть аж до кінчиків вусів!

Вогнесерд зазирнув у її пустотливі очі й відчув, що йому полегшало. Як завжди, спілкування з Попелапкою піднімало йому настрій. Йому слід було припинити перейматися Хмарком і зосередитися на роботі.

— Попелапко! — гукнув Хмарко з протилежного кінця гаю. — Тут є ягідки — ходи глянь!

Вогнесерд витягнув шию і побачив, що біле кошеня присіло біля маленького, темнолистого кущика, що проростав між двох каменів. При самих стеблах він був усіяний маленькими червоними ягідками.

— Виглядають апетитно, — нявкнув Хмарко, коли двоє котів наблизились. Він уже роззявив рота, щоб ухопити ягоди.

У ту ж мить Попелапка гучно зойкнула. На величезне здивування Вогнесерда, вона кинулася вперед, пробираючись через сніг так швидко, як лише їй дозволяла ушкоджена лапа.

— Хмарку, ні! — вереснула вона.

Попелапка врізалася в кошеня, збивши його з лап. Хмарко вражено писнув, і обоє котів покотилися по землі. Вогнесерд підскочив до них, переймаючись, що Хмарко міг зашкодити і так уже покаліченій Попелапці. Але поки він добіг, кицька уже скинула із себе кошеня й сіла, віддихуючись.

— Ти їх торкнувся? — суворо запитала вона Хмарка.

— Н-ні, — геть збентежений, зойкнув малий. — Я тільки…

— Дивися, — Попелапка підвела його вперед, аж поки він майже не ткнувся носом у кущ. Вогнесерд ніколи не чув, щоб вона була настільки розлючена. — Дивися, але не смій торкатися. Це тис. Його ягоди такі отруйні, що їх називають душогубницями. Навіть одненька може тебе вбити.

Очі Хмарка стали круглі, наче повня. Йому відняло мову, і він нажахано витріщився на Попелапку.

— Та гаразд, — уже лагідніше нявкнула вона, кілька разів заспокійливо лизнувши його плече. — Тепер же нічого не трапилось. Але дивись уважно, щоб знову не помилитися. І ніколи, ти чуєш, ніколи не їж того, чого ти не знаєш.

— Не буду, Попелапко, — пообіцяв Хмарко.

— Тоді чухай по ягоди, — Попелапка допомогла кошеняті підвестися. — І клич мене, як тільки щось знайдеш.

Хмарко побрів геть, раз чи двічі озирнувшись через плече. Вогнесерд іще не бачив його настільки сумирним. Яким би хоробрим не було кошеня, воно пережило справжній шок.

— Добре, що ти була тут, Попелапко, — нявкнув він, відчуваючи провину через те, що не знав достатньо, аби самому застерегти Хмарка. — Ти стільки всього вивчила від Жовтоіклої.

— З неї добрий вчитель, — відповіла Попелапка. Вона обтрусила кілька грудок снігу зі своєї шерсті й рушила до гаю вслід за Хмарком. Вогнесерд ішов поруч, усе нагадуючи собі сповільнюватись, щоб не переганяти її.

Цього разу Попелапка помітила.

— Знаєш, моїй нозі вже ніколи не буде краще, ніж зараз, — тихенько нявкнула вона. — Не хочеться залишати кубло Жовтоіклої, але ж не можу я сидіти там вічно.

Попелапка озирнулася на Вогнесерда. У її очах більше не було пустотливих іскор — у синій глибині тепер були тільки біль та непевність.

— Не знаю, що я робитиму.

Вогнесерд потягнувся до неї та заспокійливо потерся щокою.

— Синьозірка знатиме.

— Може, — знизала плечима Попелапка. — Ще змалечку, від кошеняти, я хотіла бути схожою на Синьозірку. Вона ж така шляхетна, вона ціле своє життя віддала Клану. Але, Вогнесерде, що я тепер зможу йому віддати?

— Я не знаю, — визнав вояк.

Усе життя кота нерозривно пов’язане із Кланом, від кошеняти через новака до вояка, а далі чекає спочинок, шанований усіма похилий вік серед старійшин. Вогнесерд гадки не мав, що трапляється з котами, які так сильно калічаться і стають непридатними для вояцького життя, для тривалих сторожових виправ, для мисливства і сутичок. Навіть королеви, які дбають про кошенят у яслах, колись були войовницями, вони набували необхідних навичок, щоб прогодувати і захистити свою