Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ключі Марії 📚 - Українською

Читати книгу - "Ключі Марії"

258
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ключі Марії" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 114
Перейти на сторінку:
все одно нудно. А ви — прикольний. Ну, а якщо вона вас пошле, то підете. Така ваша доля.

— Та мені теж так просто сидіти нудно, — гість розвів руками. — Тоді розкажи щось про прадідуся. Все ж не у кожної прадідусь академіком був. Може, щось батьки про нього розповідали цікаве?

— Розповідали! — підхопила Катя. — Розповідали, як до нього колега з Німеччини приїжджав. І вони хотіли удвох залишитися, а до них якогось типа приставили, щоб за ними стежив. Вони вдвох його споювали і вкладали на той диван, — вона показала на старовинну софу з високою спинкою, що закінчувалася дерев’яною панеллю з дзеркалом. — а самі зачинялися в кабінеті і до ранку базікали.

— Класний у тебе прадід був! Мені б такого! — з запалом вимовив Олег.

— Чому був? — здивувалася дівчинка. — Він і є. Він просто живе тепер далеко, тому не приїжджає.

— Він що, живий? — очі Бісмарка округлилися.

— Ну так. У Греції, на якомусь острівці. Там же островів — десять тисяч.

— Це тобі бабуся сказала? — не без єхидства недовірливо перепитав Олег.

— Ні, не бабуся! Дідусь!

— О! Про дідуся ти мені ще нічого не розповіла.

— І не буду, якщо ви мені не вірите.

— Та вірю, вірю! Розкажи! — почав її прохати Бісмарк.

— Я пожартувала.

— Про що? Про те, що прадідусь живий?

— Ні, про те, що дідусь сказав! Дідуся я не знала. Він до мого народження помер. А про прадідуся бабуся казала. Він давно в Грецію переїхав. І навіть фотографії присилав. Я зараз знайду.

Катя схопилася зі стільця і втекла з вітальні.

Олег простягнув руку до пачки листів, узяв декілька верхніх, підніс до очей. Усі вони були дійсно адресовані археологові, всі не розпечатані. І штемпель на місці зворотної адреси стояв однаковий, іноді трохи не чіткий.

«Громадська організація “Інститут-архів”», — розібрав Бісмарк. І тут же почув кроки Каті. Встиг сховати листи до кишені, перш ніж дівчинка повернулася до кімнати.

— Ось, дивіться! — вона протягнула гостю фотографію, на якій сивий бородатий дідок упевнено тримав у руках вудку, сидячи на дерев’яному човні. За човном і рибалкою виднівся берег і будиночки, що розташувалися на хвилястому пагорбі. Між білими і блакитними будиночками вистрілювали в небо рівнесенькі кипариси.

— Нічого собі! — вирвалося у Олега. — А скільки ж йому років?

— Сто вісім, — захоплено відповіла Катя.

— Сто вісім? — недовірливо повторив гість. — Люди стільки не живуть!

— Це залежить, які люди! — усміхнулася дівчинка. — Ми б без нього збанкрутували. Знаєте, скільки тут опалювання взимку коштує? Вісім тисяч у місяць.

— А він що, вам гроші присилає?

— Ага! — Катя кивнула.

— А коли ж він до Греції поїхав?

— Та років тридцять тому.

— Тридцять років тому? — хитро усміхнувся Бісмарк. — І ти його добре пам’ятаєш? Скільки ж тобі років тоді було?

— Ну, добре, — відмахнулася дівчина. — Не бачила я його ніколи. Але черепки він розкладав — бабця розповідала.

— А можна я це фото на мобілку сфоткаю? Для книги? — попросив Олег.

— Фоткайте! — Катя знизала плечима, потім підтягнула донизу свій новорічний светр.

Олег сфотографував старого археолога на риболовлі і знову перевів погляд на дівчинку.

— А що ж ви ці листи прадідові не пересилаєте? — запитав він, кивнувши на пачку.

— Перші листи бабуся якось передавала чи пересилала, а потім він сказав, щоб нахєр їх викидали і не турбували його цими дурницями!

— Тоді чому не викинули «нахєр»?

— Бабуся не вміє викидати. Вона сказала, що коли він помре, їй стане дуже нудно, і вона усі його листи буде перечитувати. Тоді й ці перечитає.

Неочікуваний рінґтон «Охрана! Атмєна» змусив Бісмарка здригнутися. Катя витягнула з кишені порваних джинсів мобільник.

— Так, ба! — сказала вона. — Вже! Добре! Нє, я вдома! Ну давай!

— Через десять хвилин прийде.

Олег відразу зрозумів, про кого мова.

— Мені пора, — заметушився він. — Вже спізнююся. Іншим разом зайду. Бабусю як звуть?

— Іруся.

— Ти можеш у неї запитати: чи захоче вона розповісти про батька для книги? І якщо так, то даси мені знати. Ось мій телефон.

Він відірвав від листка з адресами й іменами археологів вільний краєчок паперу і записав номер мобільного.

На вулиці крапав дощ. Спускаючись з Печерська Інститутською, Олег намагався додзвонитися до Адіка, але той з кимось базікав. На Майдані Олег знову набрав його номер.

— Ну шо? — запитав Адік, навіть не привітавшись.

— Ти не повіриш! — заторохтів Бісмарк. — Він живий! Йому сто вісім років!

— Хто? Кому?

— Польський, той, що перший у списку!

— Ти його бачив?

— Ні, він давно живе в Греції!

На іншому кінці продзвенів сміх.

— Ти ідіот! — промовив він.

— Сам ти ідіот! — розсердився Олег. — У мене є його фотографія.

— Гаразд! Зустріньмося. Можу до тебе зайти через пів години!

— Я ще не вдома. Краще за годину, — спокійнішим голосом запропонував Бісмарк.

У підземному переході хтось грав на бандурі. Під кахельними стінами стояли місцеві бомжі. В повітрі витав запах пересмажених пампухів. Усе це підганяло Бісмарка, штовхало в спину. Він вискочив з переходу під дощ на іншому боці Майдану.

— А може, я дійсно лох? — подумав, прискорюючи крок. — Дівчинка не подарунок! І ЗНО, до того ж, провалила!

Розділ 14

Львів, травень 1941. В НКВС пригощають коньяком

Ваврик поблажливо розсміявся, нахилився й вийняв з-під столу пляшку коньяку та розлив по чарках. «Вгадав моє бажання?» — здивувався Курилас і випив чарку одним духом, не смакуючи. Полковник налив знову і сказав:

— Все ж таки ваша вузька спеціялізація дається взнаки. Ви знаєте все про хрестові походи, але про Сторічну війну, мабуть, не все. Вже є найновіші дослідження про те, що спалено було не Жанну, а чарівницю, яку видали за Орлеанську діву. Ніхто не бачив, кого страчували, бо на голові в цієї особи був ковпак. Не буду тут деталізувати, скажу лише, що в архіві Ватикану зберігся допит жителів села Домремі, де нібито народилася Жанна. Всі вони в один голос стверджували, що вона не селянка, а донька Ізабелли Баварської і Людовіка Орлеанського. Зрештою, про її королівське походження свідчив і її щит з гербом Карла Сьомого.

— Так, я читав, що сучасників вражало, як вона вправно їздила верхи, як орудувала списом.

— І це теж. Та найцікавіше, що у звітах інквізиції нема жодної згадки про її страту. Отже, історики сходяться на тому, що її під час страти підмінили. Хоча це для нас несуттєве. Вона завжди відроджується. Приносить себе сама ж таки в жертву і відроджується. Розумієте? — Полковник знову налив коньяку і запитав, примруживши очі. — Що ви про це думаєте?

Курилас уже не пив одним хилом, а смакував і розтягував задоволення.

— Вибачте, але що я повинен думати? — пробурмотів. — Я ж атеїст.

Полковник розсміявся.

— Перестаньте. Живучи в Галичині, ви не могли б бути атеїстом. Ви ж ходили до церкви.

— Нерегулярно, — боронився Курилас, нізащо не бажаючи видавати свої стосунки з опіумом для народу.

— Гаразд, це не має значення.

1 ... 16 17 18 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ключі Марії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ключі Марії"