Читати книгу - "Той, хто вбиває"

Я швидко перебіг очима обвинувальний акт. Жодних несподіванок. Юсеф Мардал був звинувачений за статтею 233 кримінального кодексу в тому, що «увечері 16 жовтня 2014 року він умисне заподіяв смерть Барбарі Лід Бломберг, попередньо брутально згвалтувавши її, а потім обв’язав шию мотузкою і задушив».

А ось клопотання про утримання під вартою змусило мене підстрибнути на стільці. Поверхово гортаючи документи, я пропустив найважливіше.

Єдиний, незаперечний доказ, який викликав задоволену гримасу на мармизі старшого інспектора Маркюссена після вчорашнього допиту.

Юсеф Мардал хоч і ввійшов до кімнати в кайданках, однаково випромінював зверхність і самовпевненість, та вже невдовзі роззирався навколо, мов загнаний звір, який шукає виходу з пастки.

Але виходу не було, принаймні я його не бачив.

— Сперма? Звідки взялась би моя сперма в її домі? Неможливо!

Я мовчав, і вже за кілька секунд Юсеф потупив очі в підлогу. Ані сліду пихи не зосталося.

— Не розумію... Я ж користувався презервативом, — тихо пробурмотів він.

— То ви мали інтимні стосунки?

— Так, — він розгублено підвів очі.

— Але я її не вбивав. Бренне, ти маєш мені повірити!

— Не про мене йдеться! Не має значення, вірю я тобі чи ні. Повірити мають суддя і поліція, а я гарантую тобі, що вони й на крихту зараз не мають до тебе довіри.

— Ваша честь, — подав я голос і підвівся.

Суддя, гостроносий чоловік з ріденьким волоссям, який зовсім недавно став суддею, а до того нидів у якійсь адміністрації, роздратовано глянув на мене.

— Вам нададуть слово пізніше, адвокате Бренне. Зараз я ставитиму запитання, а підозрюваний відповідатиме. Сідайте, будь ласка.

— Гаразд, ваша честь, — сказав я. — Я знаю правила процедури суду нижчої інстанції у кримінальних справах. Хотів лише завважити, що мій клієнт не бажає давати свідчення.

— Гадаю, він сам може про це заявити, — відповів суддя.

— Звичайно, може. Я втрутився, бо також хотів заявити, що ми визнаємо клопотання поліції.

— Он як? — суддя видавався трохи розгубленим через порушення звичного перебігу слухань.

— З огляду на серйозність справи й на доконечну необхідність ретельно розслідувати справу до кінця. Юсеф Мардал погоджується на утримання під вартою упродовж чотирьох тижнів. Задля порядку і через присутність тут великої кількості журналістів, представників професії, які, за моїм досвідом, здатні багато чого перекрутити й переінакшити, дозвольте наголосити, що ця згода аж ніяк не є визнанням вини.

Глухий шемріт прокотився в юрбі журналістів. Суддя, здавалось, боровся з бажанням грюкнути молотком по столу.

— Гм... — буркнув він. — Пане прокуроре?

Сандаль підвівся.

— Нічого не маю додати, окрім того, що прошу задовольнити клопотання, — сказав він і знову сів з незадоволеним виразом обличчя.

Я знав, що він почувався одуреним. Кував плани розправитися зі мною у відкритому суді. Для мене ж це було єдиною маленькою радістю дня, але невеликою втіхою.

— Тебе, очевидно, сьогодні або завтра етапують до окружної тюрми, — сказав я до Юсефа Мардала після ухвали рішення. — Завтра провідаю, де б ти не був.

— Може, нам варто поговорити? Я трохи поміркував і хотів би...

— Ні! Мені треба ретельно вивчити документи, — урвав я його. — Поговоримо пізніше.

Перш ніж Юсеф встиг іще щось сказати, двоє поліцейських повели його до «воронка», а я залишився, щоб сотні разів на сотню різних ладів сказати: «Без коментарів!»

Розділ 18

Я бачив безліч фотографій з незчисленних місць злочину. Фотографії останків жертв, полишених слідів — покинутої оболонки змії, яка змінила шкіру. На них уже немає того, що робило людину людиною, тому стає начеб простіше ставитися до таких світлин.

Але цього разу все було інакше, бо я знав Барбару Бломберґ за життя. Зазвичай жертви — це анонімні долі у світі, переповненому іншими анонімними долями, а Барбара приходила до мене в контору, сиділа на вутлому стільці для відвідувачів, розмовляла зі мною, дивилася на мене своїми спокійними сірими очима, ввічливо сміялася з моїх не надто дотепних жартів. Щоправда, на фото була не зовсім вона, її важко було впізнати.

Барбара лежала на підлозі у вітальні зовсім гола. Розкидані руки. Одна нога зігнута в коліні, ступня другої, випростаної, ноги вивернута назовні. Хтось вдарив її по голові з лівого боку, сильно вдарив, аж шкіра репнула й проступила свіжа кров.

На фото видно молоток, який лежав на підлозі за кілька метрів від тіла. Маленький, звичайний молоток, який можна купити в будь-якій крамниці мережі Клас Ольсон за сотню крон.

Але Барбара загинула не від цього, від удару молотка вона лише втратила свідомість. Принаймні так написано у висновку патологоанатома. Доки вона, безпомічна, лежала на підлозі, убивця двічі обмотав її шию мотузкою і зав’язав двома звичайними вузлами. І задушив.

Я уважно роздивлявся синюшне обличчя, майже чорний язик, висунутий з-поміж потемнілих губ, одне око напівзаплющене, друге зовсім розплющене — обидва підтекли кров’ю від напруги смертельної боротьби. Хочу вірити, що патологоанатом мав рацію, і вона була без свідомості, коли її убивали.

Я так поринув у свої думки, що помітив Сюнне, аж коли вона зайшла в кабінет.

— Привіт! Чула, що твій клієнт загримів за ґрати на чотири тижні.

— Загримів.

— Він убив?

— І це питає юрист? Невинний, доки не доведено протилежне.

— А сам що думаєш?

— Навіть не знаю, що сказати. Я тільки почав вникати в деталі. Навіщо йому її убивати? Вона була йому корисною, важливою для його кар’єри, а Юсеф Мардал, мені здається, амбітний чоловік. Щось не в’яжеться.

Сюнне схилилася на стіл, простягнула довгий палець з червоним полакованим нігтем і обернула теку з фотографіями на дев’яносто градусів. Скривила бридливу гримасу.

— От дідько!

— Так, не надто гарні картинки.

Сюнне не могла відвести погляду від фото.

— Цікаво, що змушує нас роздивлятися подібні фотографії, незважаючи на жахіття?

Я згорнув теку.

— Така наша природа, мабуть. Відраза й завороженість водночас.

— Мабуть, — задумливо промовила Сюнне. — Розумію ставлення пані Сьоренсен до преси, яка полює за такими фото.

— Feeding frenzy, — сказав я. — Шал пожирання. Вони атакують мене телефонними дзвінками, але я не маю, що дати. Доведеться їм голодними йти спати.

— У будь-якому разі, завтра твій портрет з’явиться у газетах.

— Я точно знаю, хто з’явиться на першій сторінці — Юсеф. Вони не могли