Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Щоб не ятрити собі душу виглядом їжі, зовсім відвертаюся. І тепер стережу ту арку, за якою зник рі-одо. І ковдру на ніс натягую, щоб не дихати всіма цими спокусливими ароматами.

Страшнувато, звісно, до безмовного спиною повертатися. Хто зна, що в нього там в голові. І я йому відверто неприємна. Але, якщо міркувати логічно, він не наважиться завдати шкоди майну свого господаря. Тож нехай стоїть. А я потерплю. Так навіть краще. Так я точно не піддамся спокусі і не розізлю рі-одо тим, що без нього до їжі доторкнулася. Краще голодна непритомність, ніж гнів мого моторошного господаря.

Аби лиш він не надто довго був відсутній.

І звісно виходить так, що господар повертається саме тоді, коли мій шлунок виводить особливо гучну руладу. І вся увага рі-одо відразу ж зосереджується на мені. Дуже сподіваюся, що він не питатиме, звідки цей звук. Відповідати ж доведеться.

На моє полегшення, не питає. Лише примружується, буравлячи мене нечитаним поглядом безпросвітно чорних очей. Підходить до диванчика, одягнений лише в певну подобу вільного чорного халата. Переводить погляд на безмовного, потім знову на мене. Явно оцінюючи наші пози та локацію. Те, що я відвернулася від столу і змієхвостого гада, від його уваги вже точно не вислизає. І, мабуть, змушує зробити якісь свої висновки.

− Чотжаре, це Ліна, − суворо дивиться на безмовного. – Ти відповідаєш за її здоров'я, харчування, освіту та безпеку. Візьмеш із медблоку показники її організму та розрахунки необхідних для нормальної життєдіяльності речовин. І ще... Вона недоторканна. Зрозумів мене? − звужує загрозливо очі. І звертається вже до мене: – А ти поясниш йому, скільки разів на добу маєш харчуватись, і яка температура твоєму організму комфортна.

У мене просто щелепа відвисає, коли це чую. Це що? Турбота? Чи всього лиш делегування обов'язків щодо догляду за звірятком? Скоріше, друге. Точно друге. Але не має значення. Головне – результат. Мене годуватимуть вчасно. І не дадуть замерзнути. Але найбільше вражає те, що мене назвали недоторканною. Чого раптом? Мене це звісно тішить. Але потрібно якось дізнатися, в чому причина. Але пізніше. Коли будемо одні. Зараз важливіше інше.

Він казав, що йому приємна моя подяка. Тож буду його цим радувати. І добиватися його прихильності, так. Те, що мені більше не бути вільною, не означає, що життя скінчене. Може, колись я і «звірятком» перестану бути.

– Дякую, мій пане, – вдячно посміхаюся рі-одо.

Здивування нага буквально спиною відчуваю. Чую, якийсь шурхіт. І, повернувшись, бачу, що той схилився перед рі-одо в низькому поклоні.

Але от він випрямляється, і наші погляди на мить зустрічаються. І те, що наказові свого господаря безмовний, м'яко кажучи, не радий, мені стає цілком очевидно.

Як очевидно і те, що рі-одо цим взагалі ніяк не переймається. Він наказує. Усі мають виконувати.

Поки ми з моєю несподіваною нянькою переглядаємося, наш спільний господар, наче нічого не сталося, сідає поряд зі мною на край дивана. Підтягує ногою ту невисоку заковику, яку я сприйняла за оттоманку. І легко, наче ляльку, пересаджує мене на неї. Влаштовуючи так, що я опиняюся в нього між ногами. Буквально оточена його тілом.

Ковдра сповзає з плечей. І я відчуваю, як торкаюся ними з внутрішньою стороною чоловічих стегон.

Спалахнувши, випрямляюся. І несподівано для себе втискаюсь спиною в його пах. Добре, що він вже хоч не збуджений. Але все одно я завмираю, не знаючи чого чекати. Не розуміючи, що відбувається. Навіщо він мене сюди посадив? Йому так подобається, чи саме тут моє місце, біля його ніг?

Відчуваю, як у моє волосся зариваються чоловічі пальці, недбало погладжуючи. І краєм ока помічаю, що рі-одо наказово змахує вільною рукою.

Ох. Ми не одні. Так. Є ще безмовний Чотжар. І він спостерігає за діями господаря з невимовним виразом подиву на вилицюватому обличчі.

Моргнувши, наг підступається до низького столика і підкочує його до нас. Мої ніздрі знову вловлюють цей п’янкий запах їжі. І мій бідний організм накриває настільки болючим почуттям голоду, що я забуваю про все. І про безмовного. І про те, що сиджу біля ніг господаря, як слухняне звірятко.

− Можеш бути вільним. Я покличу, як знадобишся, – відпускає нага рі-одо.

Той, здається, повзе геть. Я не бачу. Я невідривно витріщаюся на інопланетні страви. Намагаюся уявити, які вони на смак. І чекаю, коли мені нарешті дозволять їх спробувати.

− Мій пане, можна? – питаю тихо. І жалібно, так. Нічого не можу з собою зробити.

– Ні. Я сам тебе нагодую, − кидає мене в новий шок рі-одо. Нахиляється, нависаючи наді мною. Бере з плаского чорного квадрата, що виконує роль тарілки, шматочок чогось невідомого, але на вигляд дуже апетитного, і наказує: − Відкрий рота, звірятко.

Дивне це почуття, коли тебе годують із рук. Наче й принизливо. Особливо в тому становищі, в якому я перебуваю. Чи то рабині, чи то вихованця.

Але водночас несподівано… інтимно.

Коли рі-одо наказав відкрити рота, я на пару секунд просто здивовано розгубилася. Не очікувала цього. От ніяк.

Але він нетерпляче стискає пальці в моєму волоссі. Нагадуючи. І я слухняно розмикаю губи, приймаючи частування.

Той шматочок виявився м'ясом. Ніжним та соковитим. Настільки чудовим, що мої смакові рецептори буквально вибухають гастрономічним оргазмом, як тільки я починаю жувати. І стримати стогін задоволення в мене немає жодних сил.

Це божественно. Здається, що нічого смачнішого я в житті не їла.

А потім мені в рот кладуть ще один такий самий. Тільки вже в кисло-солодкому соусі, що залишився на пальцях рі-одо.

– Оближи, – чую наказ.

У душі намагається тріпнутися обурення. Але голод і бажання отримати добавку єдиним можливим способом беруть гору, сильно допомагаючи розсудливості. Потрібно пам'ятати, хто я. Рабиня. Покірна, слухняна рабиня. Тому… я старанно обхоплюю чоловічі пальці губами. Посмоктуючи та облизуючи, щоб ні краплі соусу на них не залишилося.