Читати книгу - "Птахи та інші оповідання"

Вони покинули долину й почали підйом.

— День був чудовим, — казав Віктор, — вітерець ледь повівав, у небі ні хмаринки. Сонце припікало, ти ж знаєш, як це буває, але повітря було чистим і холодним. Я підсміювався з Анни, згадуючи наше сходження на Сновдон, і змусив її пообіцяти, що цього разу вона мене не покине. Вона мала на собі відкриту сорочку і коротку спідницю-кілт, волосся розпущене. Виглядала… просто прекрасно.

Доки він говорив — повільно, незворушно, — я було вирішив, що трапився звичайний нещасний випадок, що його вражений трагедією мозок опирався усвідомленню Анниної смерті.

Це мало бути так: Анна впала, а він бачив її падіння і не мав змоги допомогти їй. Тоді повернувся, з розбитим розумом і духом, запевняючи себе, що вона досі живе на Монте-Вериті.

— Ми дісталися села за годину до заходу сонця. Сходження зайняло весь день. За моєю оцінкою, до самої вершини зосталося години три. Село складалося з кількох дюжин будиночків чи хатин, щільно притиснутих одна до одної. І, коли ми підійшли до крайньої хати, трапилася чудна річ.

Він зупинився і знову втупився перед себе.

— Анна трохи випередила мене, вона швидко рухалася, роблячи довгі кроки, знаєш, як це вона зазвичай. Я побачив двох чи трьох чоловіків, кількох дітей, кіз, що вийшли на дорогу з пасовищ праворуч від нас. Анна підняла руку, вітаючись, а чоловіки, лишень це побачили, наче жахнулися, похапали дітей і побігли до найближчої групи хатин, немов за ними дідьки з пекла гналися. Я чув, як вони засували двері та зачиняли вікна. Це було дуже дивно. Кози, такі ж перелякані, кинулися врозтіч стежкою, що вела вниз.

Віктор сказав, що промовив Анні кілька жартівливих слів про чарівний прийом, але вона, здається, засмутилася, бо не розуміла, чим їх налякала. Віктор підійшов до крайньої хатини і постукав у двері.

Ніхто не відгукнувся, але він чув шепіт і плач дитини всередині. Тоді втратив терпець і почав кричати. Це подіяло, невдовзі одна з віконниць привідчинилася і в щілині з’явилося чоловіче обличчя, чоловік дивився на нього. Для заохочення Віктор кивнув і усміхнувся. Чоловік повільно відчинив віконницю повністю, і Віктор заговорив із ним. Спершу чоловік похитав головою, та потім, здавалося, передумав, пішов і відчинив двері. Він стояв при вході, нервово оглядаючись довкола, і, не звертаючи уваги на Віктора, придивлявся до Анни. Сердито хитав головою і, щось швидко й невиразно кажучи, вказав на вершину Монте-Верити. Тоді з маленької затіненої кімнати, спираючись на дві палиці, вийшов старий чоловік, відігнав переляканих дітей і пройшов повз них до дверей. Він принаймні розмовляв не суцільною говіркою.

— Хто ця жінка? — спитав він. — Чого вона від нас хоче?

Віктор пояснив, що Анна його дружина, що вони прийшли з долини, щоб піднятися на гору, що вони туристи на канікулах і що раді б знайти притулок на ніч. Він казав, що старий дивився повз нього на Анну.

— Вона ваша дружина? — спитав він. — Вона не з Монте-Верити?

— Вона моя дружина, — повторив Віктор. — Ми з Англії. Ми тут на канікулах. Раніше ми тут ніколи не були.

Старий повернувся до молодшого, і вони кілька хвилин тихо перемовлялися. Тоді молодший чоловік повернувся до хатини і продовжив розмову всередині. З’явилася жінка, ще більше налякана, ніж той молодик. Віктор сказав, що вона просто тремтіла, зиркнувши з дверей на Анну. Це Анна так їх перелякала.

— Вона моя дружина, — знову сказав Віктор, — ми з долини.

Врешті старий зробив знак злагоди і порозуміння.

— Я вам вірю, — сказав він. — Можете зайти всередину. Якщо ви з долини, то все гаразд. Ми мусимо бути обережні.

Віктор махнув до Анни, вона повільно зійшла зі стежки і стала поруч із ним на порозі хатини. Навіть тепер жінка дивилася на неї з острахом, а тоді позадкувала разом із дітьми.

Старий жестом запросив гостей всередину. Вітальня була вбога, але чиста, і там був розведений вогонь.

— Ми маємо їжу, — сказав Віктор, знявши наплічника, — і матраци теж. Ми не хочемо вас клопотати. Але якби ми могли тут поїсти і переспати на долівці, то було б дуже добре.

Старий кивнув.

— Гаразд, я вам вірю.

А потім вийшов разом зі всією родиною.

Як сказав Віктор, вони обоє були спантеличені через прийом і не могли збагнути, чому те, що вони подружжя і прийшли з долини, дозволило їх впустити попри початковий дивний переляк.

Вони поїли, розпакували багаж, а потім знову з’явився старий, принісши їм молока та сиру. Жінка зосталася в себе, а молодик через цікавість прийшов разом зі старим.

Віктор подякував старому за гостинність і сказав, що тепер вони спатимуть, а завтра, щойно зійде сонце, вирушать на вершину гори.

— Дорога легка? — спитав він.

— Не тяжка, — відповів той. — Я б послав із вами провідника, але ніхто не хоче йти.

Він поводився невпевнено і, як сказав Віктор, знову поглядав на Анну.

— Вашій дружині добре буде тут, у домі. Ми подбаємо про неї.

— Дружина підійматиметься зі мною, — відповів Віктор. — Вона не захоче лишатися.

На обличчі старого з’явився вираз тривоги.

— Вашій дружині краще не йти на Монте-Вериту. Це для неї небезпечно.

— Чому для мене небезпечно підійматися на Монте-Вериту? — спитала Анна.

Старий дивився на неї з дедалі сильнішою тривогою.

— Для дівчат… для жінок це небезпечно.

— Але чому? — спитала Анна. — Ви ж казали моєму чоловікові, що дорога легка.

— Це не дорога небезпечна, — відповів той. — Мій син може показати вам стежку. Це через… — і Віктор сказав, що він ужив слово, якого ні він, ні Анна не зрозуміли, але воно звучало наче «sacerdotessa» чи «sacerdozio».

— Чи то священиці, чи то святиня, — сказав Віктор. — Нонсенс якийсь. Цікаво, що він, з ласки Божої, має на увазі?

Старий заклопотався і зніяковів, переводячи погляд з одного свого гостя на іншого.

— Для вас безпечно піднятися на Монте-Вериту і спуститися вниз, — повторив він Вікторові, — але не для вашої дружини. Вони мають велику силу, ці sacerdotesse. Ми тут у селі живемо у вічному страху за наших молодих дівчат, за наших жінок.

Віктор казав, що все це звучало як африканські мандрівничі байки, де плем’я дикунів вибігає з джунглів і забирає усіх жінок до неволі.

— Не знаю, про що він, — сказав Віктор Анні, — але, здається, в них є якісь забобони, що, можливо, відгукнуться у твоїй валлійській крові[9].

Далі він розповів мені,