Читати книгу - "Нафта"

381

Орфізм — давньргрецький релігійний рух, що виник у VI столітті до нашої ери і мав на меті за допомогою обрядів «очищення» і «праведного» орфічного образу життя спокутувати давній гріх титанів, який, за переконаннями послідовників даної релігійної течії, лежить на всьому людстві. Засновником таких обрядів та автором поем, в яких були викладені засади нової релігії, вважався міфічний співець Орфей.

382

а що уявляла.

383

Цвинтар у Римі, багатий архітектурними пам’ятками, де поховані видатні люди країни.

384

Духи мають імена Сивий Вовк, Актор, Практик, Порше, Дрочильник, Холодильник, Сорок Третій, Рушниця, Донос, Виручка.

385

Примітку взято з видання П. П. Пазоліні «Нафта», «Ейнауді», Турин, 1992, с. 569—581. Номери сторінок відповідають цьому виданню.

386

Vas electionis (лат.) — епітет святого Павла. «Вибрана посудина» зі слів Ісуса: «бо для Мене посудина вибрана він, щоб носити ім’я Моє перед народами» (Дії 9, 15; пер. І. Огієнка).

387

Випадкового переходу (фр.).

Коментарі

1

Колись у есе «З досліджень про єретичний емпіризм» (згодом у «Есе про літературу та мистецтво», за редакцією В. Сіті та С. Де Лауде, де включено нарис літературного критика Чезаре Сеґре, видавництво «Мондадорі», Мілан, 1999, с. 1307—1142) Пазоліні писав про термін «тетіс», яким у давньогрецькій називали «статевий орган як чоловіка, так і жінки» (с. 1331). «Тетіс» так само називалася доповідь на конференції «Еротизм, руйнація, товар», яку було організовано в Болоньї у 1973 році з метою «Теоретично проаналізувати соціальну, а значить, і політичну роль Ероса (лібідо)» (пізніше в есе «Про політику та суспільство» за редакцією В. Сіті та С. Де Лауде, де включено нарис літературного критика П. Белоккіо, видавництво «Мондадорі», Мілан, 1999, с. 235—264). Саме стосовно сексуальності Тетіс є антиподом Поліса — другим втіленням особистості головного героя роману «Нафта».

2

Енріко Маттеї (1906—1962) — з 1953-го був президентом нафтової компанії ЕНІ, помер від «нещасного випадку» (який насправді був замахом на вбивство) у літаку. Причини його загибелі довго розслідували, не дійшовши якихось певних висновків, пов’язуючи це з його бажанням вивести національне підприємство з-під гегемонії американської трастової нафтової компанії. Пазоліні у романі відкрито пише про «убивство», звинувачуючи у ньому ЦРУ та мафію. Згодом, у короткій схемі нотаток 20—30 (с. 138—139), замах пов’язується з Евдженіо Чефісом (1922—2004) — наступником Маттеї на посту президента ЕНІ, а з 1974-го — президента компанії «Монтедісон» (саме його у «Нафті» уособлює персонаж Альдо Троя, пор. згодом у 13-й примітці). Ще один натяк на злочин, скоєний проти Маттеї, є у короткій схемі нотаток 36—40, у яких «міфічну» подорож головного героя пов’язано з тим, щоб «розвиток подій зупинити, аби замінити Троєю президента ЕНІ, відтак скоїти вбивство останнього» (с. 161). У романі на історію про Маттеї наводить персонаж Енріко Бонакоре, в якого мати нібито родом з Бескапе — муніципалітету у провінції Павія, де знайшли рештки літака, на якому летів Маттеї (с. 116). Смерть Маттеї була підозрілою ще з перших днів, коли впав літак, але розслідування Військово-повітряних сил було дуже швидко закрито, у 1963-му, з певністю не назвавши ніяких справжніх причин аварії літака, а в лютому 1966-го один з прокурорів Павії у справах убивств з обтяжуючими обставинами та повітряних катастроф виніс вирок «припинити судовий процес за відсутністю доказів». Останнє розслідування, яке здали в архів 20 лютого 2003 року, довело, що на борту був вибуховий пристрій, але не визначило замовників замаху, однак натякаючи на те, що замовником був Евдженіо Чефіс.

3

Йдеться не про картину, а про одну зі сцен, змальованих на фресці Джотто у капличці Скровеньї у місті Падуя.

4

Посилання на Псалми (90, 6) взяте з нарису письменника Джакомо Леопарді, яке називається «Про відомі хиби прадавніх».

5

У письменниці, про яку йде мова, за багатьма рисами не лише зовнішності («на вигляд мала років менше, ніж насправді… обличчя мала, як у молодої кішечки… очі світились вороже, майже люто, але вмить, раптом добрішали й починали світитися настільки ж щирою усмішкою»), але й за вдачею («має власну думку, наскільки б її суть не була бурхливою, непередбачуваною й несамовитою… мусила йти у дім до дитини, з якою познайомилася кілька днів тому, дуже бідної дитини, замурзаної, хоч їй вона здавалась прекрасною… Опинившись в обставинах, коли їй по суті нема чого втрачати…») не важко впізнати письменницю, поетесу й перекладачку Ельзу Моранте.

6

Цими відомими словами починається VI розділ третьої частини Флоберового «Виховання почуттів» (переклад Д. Паламарчука).

7

Цими рядками починається твір Ґвідо Ґоццано «Тото Мерумені», ті рядки, які процитовано далі, — з «Панянки Фелічіта», а ті, що на с. 62, — знову з «Тото Мерумені». Пазоліні перечитав Ґоццано ще за часів, коли писав рецензію на «Поезії» (за редакцією Е. Санґуінетті, вид. «Ейнауді», Турин, 1963) у газеті «Темпо» й часто цитував у «Нафті» (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1843—1848). Цікаво, що рецензія на вірші Ґоццано починається з «прекрасного есе Еліаса Канетті про листування Кафки та Феліції», яке він щойно прочитав («Інший процес», «Лонганезі», Мілан, 1973); відголосок цього читання є у примітках, що стосуються задуму роману, які є на початку, на с. 13.

8

Це останні рядки 129-го сонета Шекспіра; на с. 87, де бабуся загадково розповідає про «квітку з секстини із 94-го сонета», цілком запозичено з книги Джорджіо Мелькіорі («Чоловік та влада», «Ейнауді», Турин, 1973), присвяченої Шекспіру, де міститься кропіткий аналіз саме 94-го сонета. Саме з цієї книги взято увесь монолог про Державу-Сад, включно з усіма політичними натяками, й саме одна із фраз у книзі Мелькіорі може пояснити туманний вислів про «секстину в сонеті» (незрозуміла через те, що сонет написано так, як писали в єлизаветинську епоху, у ньому немає терцин): тобто, (?) з погляду розміру.

Мелькіорі — «цей сонет написано „англійським“ („шекспірівським сонетом“) розміром, але з погляду логічної структури він є „петрарківським“, де є чітке розмежування між першими вісьмома рядками й останніми шістьма (секстиною)» (с. 54). Пишучи відгук про книгу Мелькіорі для «Темпо» («Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1907—1912), Пазоліні докоряє автору за те, що він так легко викинув аспект сексуального бажання й побачив у «квітці» передовсім політичну метафору, а не