Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

хочете виміняти за щось інше. Ні, ні, юначе, це мені вже знайоме. Усього тиждень тому я погорів на такому ґешефті: дзиґарик, знаєте, добрий дзиґарик, він-то, правда, уже не йшов, але, зрештою, дзиґарик — це ж годинник! І я віддав його за бронзове письмове приладдя та за самописку з золотим пером… Що я вам скажу? Обмахорили мене, довірливого дурня — самописка не пише! Ну нехай уже, дзиґарик той теж більш як чверть години не йтиме, але ж тут є дві великі різниці — чи годинник не йде, чи самописка не пише! Годинник, хай там що, лишається годинником, але ж самописка, яка ні до чого… Ви ж метикуєте хоч трохи? Це ж — тьху, це так, ніби її й зовсім нема. Ну, то що у вас є на обмін?

— Анічогісінько, пане Леві. Я сказав: купити. Ку-пи-ти.

— За гроші?

— Так, за гроші.

— Ага, тепер мені все ясно! Які-небудьугорські, чи румунські, чи то австрійські знецінені гроші, або ще якісь інфляційні, звичайно, — хто в них тепер розбереться! Тільки недавнечко сюди приходив один такий пройда з вусами, яку Карла Великого…

Але Керн уже вийняв свій гаман, дістав звідти стофранкову банкноту й поклав на стіл. Леві заціпенів від подиву й тільки тоненько свиснув. Потім, опам’ятавшися, сказав:

— То ви при грошах? Уперше бачу таке! Але ж, юначе, поліція — вона…

— Зароблені! — перебив його Керн. — Чесно зароблені. А тепер — де перстень?

— Секундочку-у! — Леві дзиґою метнувся в куток і одразу ж повернувся з обручкою матері Рут у руці. Потер-потер її об рукав піджака, дбайливо похукав на неї, знову потер і вже потім, поклав на клаптик оксамиту, наче якийсь діамант на двадцять каратів. — Гарна штучка, — благоговійно мовив він. — Справжній унікум!

— Пане Леві, — сказав Керн. — Тоді ви нам дали за цю обручку сто п’ятдесят франків. Якщо я тепер дам вам сто вісімдесят, ви матимете двадцять відсотків прибутку. Непогана пропозиція, правда?

Та Леві наче й не чув.

— Закохатись можна в таку річ, — захоплено мріяв він уголос. — Не якась там сучасна халтура. Товар! Справжній товар! Я хотів залишити її собі. У мене є невеличка колекція, приватна, для себе особисто!

Керн поклав сто вісімдесят франків на стіл.

— Гроші!.. — зневажливо пирхнув Леві. — Що таке нині гроші? При такій інфляції! Цінні речі — це я розумію. Скажімо, оця каблу-чечка, це ж утіха для душі, та ще й увесь час зростає в ціні. Подвійна радість! Усе знецінюється, а от зо-ло-то… — замріяно наголосив він, — золото підвищується в ціні! Та за таку прекрасну річ і чотириста франків мало. Який-небудь знавець міг би дати й більше!

— Пане Леві!.. — злякано мовив Керн.

— Але я не якийсь там нелюд, — рішуче сказав Леві, — і ладен розлучитися з нею. Хочу, щоб і ви мали радість. Я не хочу заробляти на ній нічого, бо сьогодні ж новорічний вечір! Триста франків — і крапка, хоч це для мене руйнація.

— Та це ж удвічі більше, ніж ви нам заплатили! — обурився Керн.

— Удвічі, хе! Це ви так бовкнули, не знаючи, що говорите. А що означає удвічі? Ще ребі з Новогрудки сказав колись, що удвічі більше — це лише половина. Ви колись чули щось про накладні видатки, юначе? Це коштує ще ого-го скільки! Податки, плата за приміщення, вугілля, різні збори, неминучі втрати в такому ось ділі… Вам це нічого не коштує, а з мене беруть величезні гроші! І воно ж набігає щодня на всі речі, зокрема й на таку каблучку!

— Я ж злидар, емігрант…

Леві махнув рукою.

— А хто з нас тепер не емігрант? Хто купує, той завжди багатший за того, хто мусить продавати. Ну, а хто з нас двох збирається купувати?

— Двісті франків, — мовив Керн, — і це вже останнє слово.

Леві взяв обручку, дмухнув на неї й поклав на місце. А Керн заховав гроші й попрямував до дверей. Та ледве він одчинив їх, як. Леві гукнув йому навздогін:

— Двісті п’ятдесят — і тільки тому, що ви молодий, а я хочу бути для вас благодійником!

— Двісті, — відповів Керн з порога.

— Тоді — шолом алейхем! — попрощався Леві.

— Двісті двадцять.

— Двісті двадцять п’ять, чесно і справедливо, бо завтра я мушу платити оренду за це приміщення.

Керн повернувся назад і сплатив гроші. Леві поклав обручку в малесеньку картонну коробочку.

— Коробочку маєте задарма, — сказав він, — і цю чудову блакитну вату. Ви прямо-таки руйнуєте мене!

— П’ятдесят відсотків прибутку, — бурмотів Керн. — Лихвар ви!

Останніх слів Леві ніби й не чув.

— Повірте мені, — уже щиро сказав він, — у Картье, на Рю-де-Пе, така обручка коштує шістсот франків. А ціна їй — триста п’ятдесят. Цього разу все точно.

Керн поїхав до готелю.

— Рут! — гукнув він ще з порога. — Наші справи йдуть угору! Дивись! Останній із могікан повернувся додому!

Рут розкрила коробочку й заглянула туди.

— Людвігу… — тільки й сказала вона.

— Нікчемні речі, та й більш нічого! — збентежено пробурмотів Керн.г— А вони ж, як казав Штайнер, дають найбільше тепла. От я й хотів це перевірити. А тепер надінь її! Сьогодні ми всі разом вечеряємо в ресторані. Як справжні робітники, що одержують потижневу платню!

Була вже десята година вечора. Штайнер, Мариль, Рут і Керн сиділи в ресторані «Тітонька Марго». Офіціанти вже почали зносити докупи стільці й мокрими віниками підмітали зал. Кішка, що сиділа біля каси, потяглася й скочила на підлогу. Патронеса спала сидячи, закутавшись у плетену кофту, і тільки час від часу розплющувала пильне око.

— Я бачу, нас хочуть вимести звідси, — мовив Штайнер і кивнув офіціантові. — Та воно й пора. Треба нам зайти до Едит Розенфельд. Сьогодні приїхав дідусь Мориц.

— Дідусь Мориц? — перепитала Рут. — А хто це такий?

— Дідусь Мориц — ветеран еміграції, — пояснив Штайнер. — Йому сімдесят п’ять років, моя маленька Рут. Він знає всі кордони, всі міста, всі готелі, всі пансіони й приватні квартири, де можна жити без прописки, ще й тюрми п’яти цивілізованих країн. Його звуть Мориц Розенталь, і родом він із Годесберга-на-Рейні.

— Тоді я його знаю, — озвався Керн. — Одного разу я переходив з ним чехословацько-австрійський кордон.

— А я — швейцарсько-італійський, — сказав Мариль.

Офіціант приніс рахунок.

— Ми з ним теж кілька разів переходили кордони, — додав Штайнер. Потім звернувся до офіціанта: — У вас можна взяти пляшку коньяку на винос? «Курвуазьє». Але, звичайно, за магазинну ціну.

— Хвилиночку: я спитаю патронесу.

Офіціант наблизився до сонної плетеної кофти. Патронеса розплющила одне око й ствердно