Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

щось непристойно-двозначне, повійницьке; а в його пам'яті це полишило шок. Усе воно було б не так і погано, якби діялося відверто, якби вони раз по раз не ганьбили за розпусту інших людей, не захищали свій обгиджений целібат та не вергали громів — принаймні Кольшредер — на «розбещену» молодь і всіх на світі. Цей вишуканий моральний розклад, цей зі смаком і модно обставлений безлад крає йому душу, до того ж, чорти б їх ухопили, як вони так роблять, що в них немає дітей, адже щось же та роблять — щось таке, що забороняють решті? Прокляття, хто тут, перед ким і за що сповідається і хто, кому та за що відпускає гріхи? І все ж він ніколи, жодної миті не мріяв стати священиком, ніколи не давав обітниці цноти й ніколи не жадав чужої жінки; навіть Едіт і та не була заміжня. Ця вишукана зіпсутість, ця розпуста, і то в лоні самої церкви... Але одне, хоч би там що, вона вміє: готувати каву, ця Герта, надзвичайно мила на вигляд особа, покірна, з приємним голосом і пофарбованими в рудий колір косами. І водночас є в ній щось розпусне, що викликає в нього суперечливі почуття, бо ж вона живе, власне, не в будинку розпусти. А проте іноді він усе ж таки туди заходить, запрошує сам себе, але тріумфу вже не відчуває; лишився тільки смуток та відраза. А щось же, як-не-як, та було, і для багатьох воно багато чого означало — принаймні для Сабіни й Кете дуже багато. Навіть для нього воно й досі, знов і знов означає куди більше, ніж гадають ці люди, що так граційно й легко виступають на тій самій площині, на якій дають посковзнутись мільйонам, якщо не мільярдам, «самим чи з кимось». За гарно пофарбованими, зі смаком оздобленими фасадами кругом розпуста, моральний розклад.

З Кете він не може про це розмовляти. Кете по-своєму простодушна, легковірна, і руйнувати цю її рису йому не хочеться. До того ж тут нема за що й ламати списи. А Герберт щоразу тільки сміється, для нього церква — взагалі не тема, може, іншої думки Рольф, той розуміє, що церква усе ж мала на нього якийсь вплив. І Катаріна, й Сабіна... За кабіну він потерпає дужче, ніж за Кете. Сабіна... У нього вже не раз виникало бажання, щоб вона завела собі коханця такого милого, щирого хлопця, і коли вже це має статися, то нехай він буде з клубу верхової їзди... Він майже певен, що з Ервіном Фішером у неї нічого доброго не вийшло, навіть того, що називають «з кимось». Він ніколи не висловить цієї думки вголос, ніколи не стане нічого доводити, ніколи не зможе про це з кимось заговорити, і все ж таки: Сабіна заслуговує на те, щоб мати собі чоловіка, який любив би її по-справжньому, а не отого шолудивого пса, якого він, коли вони залишаються з Кете самі, називає «замаскованим опудалом».

Кете збиралася повернутись від Сабіни аж о шостій. Тепер ще тільки пів на п'яту; машини роз'їхались, усі прощання позаду. Він устиг би ще дійти до села й пішки, але зараз про це шкода й думати — він уже не може просто взяти й піти собі, не може зробити цього навіть на свій страх і ризик. Бляйбль про це слушно сказав у своєму глумливо-щирому привітанні: «Тепер ти належиш самому собі ще менше, ніж належав досі, і сім'ї ти належиш менше, ніж належав колись». Та навіть коли б він і ризикнув... Зрештою, не триматимуть же вони його за полу! Чи все ж таки?.. Навряд, щоб ці невтомні молоді службовці на таке зважились. Навіть якби винним виявився він, усе списали б на них, і цей промах поставили б на карб їм. А крім того, він твердо пообіцяв Гольцпуке не викидати ніяких коників самому й не дозволяти їх Кете, а коли вона щось і намислить, то дати йому, Гольцпуке, про це знати. Кете вже кілька разів щастило вислизнути через парк із дому, дійти лісосмугою аж до Гетціграта, а звідти дістатися без охорони на таксі в місто, і хоч невдовзі її й розшукували,— там-бо в неї тільки дві давні подруги, чиї адреси, звичайно ж, відомі, та ще кав'ярні «Гетцлозер» і «Каінт», взуттєва крамниця «Цвірнер», салони мод «Гольдкрамп» і «Бреслітцер», а також чотири церкви, до яких вона любить заходити,— отож хоч невдовзі її й перехоплювали (один раз навіть уже в таксі дорогою до міста — Гольцпуке, видно, подомовлявся з усіма довколишніми таксомоторними підприємствами), але все це завдає прикрощів та клопоту, вимагає зайвих витрат, і тепер Кете вже й сама визнала себе «наверненою» і «змирилася з тольмсгофенською в'язницею».

У нього й на мить не зринає сумнів у тому, що всі ці заходи, хай навіть вони здаються безглуздими й зайвими, все ж таки виправдані. Він хоче й повинен остерігатись, у нього й так часом викликають тривогу людські нерви, і його не зовсім заспокоює запевнення Гольцпуке в тому, нібито щодо психології за ними постійно наглядає прекрасний фахівець, такий собі Кірнтер. Він добре розуміє, що є багато речей, про які Гребнітцерові, своєму лікарю, він ніколи не розповість. Він ще жодного разу не обмовився про смертельну нудьгу величезного кабінету в «Блетхені». І ходити з супроводом до села йому теж не до душі. Що подумає, скажімо, молодий Гендлер, коли він зайде до церкви, посидить, тоді навідає пастора, про якого всі знають — а Гольцпуке й поготів,— що він виробляє зі своєю Гертою, і який, крім того (оскільки Вероніці недавно прийшла на розум дотепна ідея подзвонити Кете туди, саме туди), мабуть, і сам про це не здогадуючись, виявився втягненим в усю систему безпеки? Коли він уявляє собі, що може подумати охорона, в ньому згасають всякі поривання. Гольцпуке відрекомендував йому всіх трьох: Гендлер, Цурмак і Люлер — «група людей, які добре розуміють і чудово доповнюють один одного і які у вашої дочки, зятя та внучки зарекомендували себе якнайкраще». Певна річ, він поцікавився про них у Сабіни — подзвонив їй, хоч і знав, що телефон прослуховується, мусить прослуховуватись, і вона дуже хвалила всіх трьох, а надто цього молодого Гендлера, назвавши його чоловіком «дуже серйозним, уважним і чемним».