Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Рябко зрозумів і жалісно заскавчав. Іванко сердито пхнув його ногою, але, відійшовши до воріт, обернувся й посвистав. З радісним вищанням Рябко кинувся Іванкові під ноги. Іванко насунув шапку на очі і, не озираючися, мерщій закрокував від свого обійстя. Геть. Рябко закрутив хвостом і побіг попереду.

— Іванку! — розітнулося ту ж мить. І босі ноги сквапно залопотіли позаду.

— Куди ж ти, Іванку?

Іванко потупивсь і мовчав. Рябко сів коло ніг, вичікуючи.

Дівчина дивилася широкими очима, і в очах її було все — і здивування, і жалість, і образа, і горе, і жах. Очі були карі. Вона зразу ж потупилася, тільки Іванко звів свій погляд на неї. Вона перекинула косу на груди і взялася торсати кінчики.

— А як же… батько… старий Гнат?

— Люди поховають… — перемовчавши, сказав Іванко. — Юшеки забрали обрядити, Юринчук Степан труну теше. А я не можу…

Мовчали. Дівчина дихала коротко й часто, Іван глибоко й повільно. На акаціях вздовж вулиці дружно гули джемелі. Рябко замітав хвостом стежку.

— А… я? — нарешті пересилила себе дівчина і скулилась зовсім.

Мовчали.

— Назовсім?..

Іванко переклав торбу з плеча на плече.

— Назовсім?

— Повернуся…

Дівочі плечі затремтіли:

— Коли?

Іванко мовчав.

— Куди ж ти йдеш?

Іванко мовчав.

Дівчина припала головою до тополі й заплакала вголос. Рябко й собі тихенько скавчав.

— Галю…

Дівчина скинулася — зразу ж радісна та усміхнена, сльози тремтіли тільки на віях.

— Не підеш?

— Я повернуся…

— Хутко?

— Авжеж. Таке довго не буде. Люди не стерплять.

— В лісовики підеш?

— Тра…

Тепер вже дівчина не соромилася і припала парубкові до грудей. Вона пригорталася, вона голубила йому щоки, поцілувала його в плече.

— В батька… — прошепотіла вона нарешті, — під ґанком обрізи лежать… І дві цини з патронами.

— Ану… винеси-но… один…

— Іди до шляху. Біля фігури почекай. Зразу й винесу…

Дівчина пригорнулася ще на мить і зникла за бузком у садку. Іванко штовхнув Рябка і рушив.

На шляху, під фигурою, він чекав недовго. Галя під фартухом принесла короткий обріз з російської гвинтівки і дві жмені патронів. Крім того, вона сунула в торбу хустинку із сіллю — за сіль у дорозі виміняєш і хліба, і молока…

День був — перший майський. Травень надходив пишний, ранній — за тижнів два вже мала бути і перша косовиця. Іванко йшов обочиною вздовж шляху, і молодий пирій лоскотав йому кісточки. В великому світі Іванко був немовби один. Безкрає, синє, сліпуче шатро розкинулося над ним, зелені поля простиралися, вигиналися, горбилися, здіймалися обаполи — до крайнеба. Світ був зелений і синій, він пахнув чорноземом і сонячним теплом. Іванко прямував убік до станції.

За першим ліском, коло ручаю, де Тиврівський шлях перетинав Могилівський, Іванко мерщій збіг з дороги і заховався під місток. Півгодини гуркотіли над ним через місток великі й важкі фургони військового обозу. Іванко нарахував вісімдесят. Вони були навантажені лантухами з цукром. З Джуринської або Деребчинської цукроварні[323] німці вивозили цукор до залізниці.

За другим ліском Іванко напився з придорожньої кринички. Рябко жадібно хлебтав з калюжі біля риштака. Потім Іванко намацав торбинку з сіллю і поклав крихітку собі на язик, грудочку він кинув і Рябку. Собака понюхав, лизнув раз, тоді докірливо поглянув вгору на хазяїна і, заметлявши хвостом, жалісно заскавчав. З учорашнього ранку Іванко нічого не їв. Враз з-за лісу закуріло, і Іванко мерщій сплигнув у переярок за горбком. Шляхом від станції посувалася велика військова частина. Мадярські кірасири розтяглися маршем більше як на кілометр. То був батальйон, а може, й полк. На фургонах лежали кулемети, позаду гуркотіли вісім шестидюймівок. По селах та містечках над Дністром розводилися додаткові гарнізони.

Перед третім ліском Іванко вирішив перепочити — в голові мутилося, гарячий піт заливав рясно з голови до ніг. Іванко зійшов з стежки під чагарник і знесилено сів. Рябко постояв, крутячи хвостом, потім зітхнув і згорнувся кубельцем біля його ніг. В цю хвилину за кущами глоду й байбарису щось таке замиготіло синім і біленьким, а за мить на стежку кроків з двісті віддаля, раптом вийшла жінка в синій спідниці та білій кофтинці. Вона простувала якраз до Іванка.

Тепер вже було видно, що це зовсім молоде дівчатко — років вісімнадцяти, які Іванко. В лівій руці вона несла вузлик у червоній хусточці, в правій тримала лозинку. Дівчина йшла наспівуючи і лозинкою обтинала стрімкі колокольці на крайці вздовж стежки. Рябко нащулив вуха і тихо загарчав.

Тої секунди, як дівчина зрівнялася з Іванком, Рябко зірвався і з загрозливим гавкотом кинувся дівчині назустріч.

— Цить! — гукнув Іванко, схоплюючись й собі.

З несподіванки дівчина аж пополотніла, і лозинка випала в неї з руки.

— Ану, цить! — гримнув Іванко ще раз і зопалу потяг собаку ціпком попід ребра. Ображено завищавши, Рябко відскочив геть.