Читати книгу - "Свобода"

— Але він не захоче це робити! В суботу він уже розмовляв зі мною щодо того, аби вийти з проекту.

— Дозволь мені з ним поговорити, — попросила Лаліта. — Мабуть, ти пам’ятаєш, Що я досить добре вмію умовляти людей робити те, чого їм робити зовсім не хочеться. Я доволі ефективний працівник і сподіваюсь, ти підеш мені назустріч і дозволиш виконати свою роботу.

Волтер миттю оббіг навколо столу, щоб обійняти Лаліту, але вона втекла до приймальні.

Позаяк йому подобався її войовничий дух і відданість і позаяк його вразив її несподіваний гнів, він не став на неї тиснути. Але минали часи, а потім і дні, а Лаліта усе Ще не доповідала йому про вихід Річарда з проекту «Вільне місце», і Волтер дійшов висновку, що колишній друг усе ще ходить в упряжці. Річард, який взагалі ні в що не вірив! Єдине пояснення, яке спадало на думку, — що йому подзвонила Петті, викликала в нього відчуття провини і Тим самим змусила не кидати проект. І думка про те, що ці двоє взагалі про щось розмовляли, хоча б і п’ять хвилин, і особливо — про те, що вони роздумували над тим, як би пощадити «бідолашного Волтера» (ух, ця її улюблена фраза, ця мерзенна фраза!) і врятувати його улюблену іграшку, наче якийсь утішний приз, — викликала в нього нудоту через відчуття власної слабкості, морального розкладу, схильності до компромісу і незначущості. І ця нудота також стала між ним і Лалітою. Заняття сексом, хоча й щоденні та тривалі, затьмарювали відчуття, що вона також зрадила його з Річардом, хоча й трохи, і тому секс не став більш особистісним, всупереч сподіванням Волтера. Куди б він не повернувся, всюди зустрічав Річарда.

Не менше його непокоїла, хоча й в іншому сенсі, проблема з «Ел-бі-ай». Під час спільного обіду Джоуї, із зворушливим самоприниженням та самокритичністю, пояснив йому принцип брудної оборудки, у яку виявився вплутаним, і роль головного негідника, на думку Волтера, належала саме «Ел-бі-ай». Кенні Бартлз, безперечно, був одним із нерозважливих клоунів, соціопатом з бушівської кліки, який дуже скоро закінчить тим, що опиниться або у в’язниці, або у Конгресі. Кліка Чейні — Рамсфельда, яким би смородом не тхнуло від їхніх мотивів вторгнення в Ірак, зрозуміло ж, все одно з радістю взяла б придатні для використання запчастини замість того парагвайського лайна, яке їм доставив Джоуї. А сам Джоуї, хоча міг би й подумати, перш ніж зв’язуватися з таким, як Бартлз, переконав Волтера, що не вийшов із гри відразу лише заради Конні; і відданість їй, добори сумління, загальна хоробрість (йому ж лише двадцять років!) зіграли на його користь. Таким чином, відповідальною стороною — тією, яка володіла інформацією про шахрайство й становищем, аби санкціонувати його, — була «Ел-бі-ай». Волтер ніколи не чув про віце-президента, з яким розмовляв Джоуї, — тим, який погрожував судовим позовом, — але він, безсумнівно, працював трохи далі по коридору від найліпшого друга Віна Гейвена, який погодився розмістити завод із виробництва бронежилетів у Західній Вірджинії. За вечерею Джоуї спитав батька, що йому тепер робити. Повідомити владі? Чи просто віддати весь прибуток благодійній організації для ветеранів-інвалідів і повернутися до навчання? Волтер пообіцяв йому подумати над цим питанням на вихідних, але вихідні виявились, м’яко кажучи, не дуже сприятливими для спокійних роздумів на морально-етичні теми. І лише в понеділок вранці, коли він опинився перед журналістами, коли почав зображувати «Ел-бі-ай» як видатну корпорацію — партнера в захисті навколишнього середовища, його раптом ударило розуміння власної причетності до шахрайства.

І тепер він намагався розділити власні інтереси — той факт, що коли син виконавчого директора фонду розповість ЗМІ свою брудну історію, Він Гейвен Може вирішити звільнити його, а «Ел-бі-ай» навіть відкликати договір щодо Західної Вірджинії, — і те, що буде найкращим для Джоуї. Яку б пихатість і жадібність Джоуї не виявляв, Волтеру здавалося надто жорстоким вимагати від двадцятилітнього хлопця, з проблемними батьками брати на себе повну моральну відповідальність і терпіти публічну ганьбу, а можливо, і судове переслідування. Але все одне Волтер розумів: порада, яку він збирався дати Джоуї, — «Віддай прибуток на благодійність і живи далі», — перш за все, принесе велику вигоду самому Волтеру, а також фонду. Він хотів спитати поради в Лаліти, але він обіцяв Джоуї не казати жодній живій душі, і тому зателефонував синові і сказав, що все Ще обмірковує проблему, і чи не прийдуть вони з Конні на вечерю з приводу його Дня народження наступного тижня.

— Обов’язково, — відповів Джоуї.

— Також маю повідомити тобі, — додав Волтер, — що ми з твоєю мамою розлучилися. Мені важко казати тобі це, але все сталося в неділю. Вона виїхала на певний час, і ми не знаємо, що робитимемо далі.

— Еге ж, — буркнув Джоуї.

«Еге ж»?! Волтер насупився.

— Ти зрозумів, що я щойно сказав?

— Еге ж. Вона мені вже все розповіла.

— Зрозуміло. Звичайно. Як інакше. А вона...

— Еге ж. Багато розповіла. Як завжди, інформації було забагато.

— Тож ти розумієш, що я...

— Еге ж.

— Іти все одно згоден прийти на вечерю з приводу мого дня народження?

— Еге ж. Ми неодмінно прийдемо.

— Що ж, дякую тобі, Джоуї. За це я тебе й люблю. Взагалі, багато за що.

— Еге ж.

Після цієї розмови Волтер залишив повідомлення на голосовій пошті Джесіки, як робив це двічі на день, кожного дня з тієї доленосної неділі, але жодного разу вона йому не передзвонила. «Джесіко, послухай мене, — казав він. — Не знаю, чи ти вже говорила з мамою, але що б вона тобі не розповіла, обов’язково передзвони мені і вислухай мою версію. Гаразд? Будь ласка, передзвони. У цій історії дві сторони, і гадаю, тобі варто вислухати варіанти обох». Було б добре додати, що між ним і його асистенткою нічого не відбувається, але правда полягала в тому, що його руки, обличчя і ніс так просякли запахом її вагіни, що він, хоча і не такий сильний, відчувався навіть після душу.

Він був скомпрометований і програвав по всіх фронтах. Другий серйозний удар припав на другу неділю його свободи, у вигляді великої статті Дена Кейпервіла на першій полосі «Таймс»: «Екологічний фонд,