Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Отут?

— Так…

Я підвівся.

— Блискуча ідея… але ж твої речі… вечірня сукня, черевички…

— То я й пробуду до вечора…

— А як же вдома?

— А ми подзвонимо туди, скажемо, що я десь заночувала…

— Це можна. Ти хочеш їсти?

— Ще ні.

— Про всяк випадок я швиденько поцуплю кілька свіжих булочок. Рознощик вішає їх у корзинці біля вхідних дверей. Тепер саме час.

Коли я повернувся, Пат стояла біля вікна. На ній були тільки її сріблясті черевички. М’яке ранкове світло, наче серпанок, падало їй на плечі.

— То ми забули все вчорашнє, Пат, правда? — спитав я.

Вона кивнула, не обернувшись до мене.

— Ми просто не будемо більше зустрічатися зі сторонніми людьми. Справжня любов не терпить сторонніх людей. Тоді ми не сваритимось і не ревнуватимемо. До біса того Бройєра з усім його товариством, правда ж?

— Авжеж, — мовила вона, — і ту Маркевич теж.

— Маркевич? А це хто?

— Та, з якою ти сидів коло прилавка в «Каскаді».

— Ага, — сказав я, раптом відчувши якесь задоволення, — і її теж.

Я вивернув свої кишені.

— Глянь-но сюди. Хоч якась користь від цієї історії — я виграв у покер купу грошей. На них ми сьогодні ввечері кудись підемо, гаразд? Але по-справжньому, без чужих. А за них ми забули, правда?

Вона кивнула.

Сонце сходило з-за даху будинку профспілок. Заблискотіли шибки вікон. Волосся Пат заяскріло, плечі стали злотаві.

— Як ти мені вчора казала, хто такий цей Бройєр? Я маю на увазі — за фахом?

— Архітектор.

— Архітектор, — повторив я, трохи вражений, бо радніший був би почути, що він взагалі ніщо, — ну й нехай собі архітектор, що ж із того, правда, Пат?

— Так, любий.

— Нічого ж особливого, правда?

— Анічогісінько! — переконливо сказала Пат, обернулась до мене і розсміялася. — Це ж ніщо, справді, ніщо. Сміття, та й годі!

— А кімнатка, Пат, хіба вона така вже жалюгідна? Звісно, інші люди мають кра…

— Вона — чудова, твоя кімната, — перебила мене Пат, — справді прекрасна кімната, любий, я не знаю кращої від неї!

— А я, Пат, у мене чимало недоліків, я ж усього лише шофер таксі, але…

— Ти мій найлюбіший, ти крадеш чужі булочки й глушиш ром, ти мій любий…

Вона кинулася мені в обійми.

— Ах, дурнику мій, як же хороше жити!

— Тільки разом з тобою, Пат! Правда, тільки з тобою. Пат!

Ранок розгорявся, сипав променями. Унизу, над могильними плитами, коливалися пасма туману. Крони дерев були вже залиті сонцем. З димарів на будинках кільцями здіймався дим. Гукали рознощики перших ранкових газет. Ми лягли й поринули в ранковий сон, такий чуткий, наче ми й не спали, а марили. Ми лежали, обнявшись, летячи кудись у дивний світ невідомого, зливши свої віддихи в один. Потім, о дев’ятій, я подзвонив спершу підполковникові Егберту фон Таке від імені таємного радника Буркгарда, а тоді Ленцові, щоб попросити його поїхати замість мене в ранкову поїздку на таксі.

Той одразу ж перебив мене:

— Та облиш, малий. Адже недурно твій Готфрід знавець різних примх людського серця… Я цього й сподівався. Щасти тобі, мій золотий хлопче!

— Заткни пельку, — радісно сказав я йому, а на кухні заявив, що я хворий і до півдня лежатиму в ліжку. Після того мені довелося аж тричі відбивати атаку занепокоєної пані Залевської, що пропонувала мені то чай з ромашкою, то аспірин, то компреси. Потім мені пощастило непомітно упхнути Пат до ванної кімнати. Нам нарешті дали спокій.

XIV

Через тиждень після того до нашої майстерні несподівано приїхав на своєму «форді» пекар.

— А вийди-но, Роббі, — сказав Ленц, сердито глянувши у вікно, — цей тістечковий Казанова, мабуть, хоче оголосити нам якусь рекламацію.

Пекар був у похмурому настрої.

— Щось із машиною? — спитав я.

Він похитав головою.

— Навпаки. Вона тепер чудово працює. Ніби нова.

— А вона й справді нова, — підтвердив я, поглядаючи на нього вже більш зацікавлено.

— Справа в тім, — почав він. — Що… Одне слово, мені потрібна інша машина. Більша… — Він озирнувся: — Здається, у вас тоді був «кадилак»?

Я зразу збагнув, що сталося. Чорнява особа, з якою він жив, таки прогризла йому голову!

— Еге, «кадилак», — замріяно промовив я, — треба вам було тоді хапати його! Це ж був екземпляр! Красунчик! Ми віддали її за сім тисяч марок. Вважай, за півціни!

— Ну так уже й за півціни…

— Кажу ж вам, що за півціни, — рішуче наголосив я, розмірковуючи, що тут можна вдіяти, а тоді сказав: — Можна б попитати, може, якраз тому, хто її тоді купив, потрібні гроші. Тепер часто так буває. Заждіть хвилинку…

Я пішов до майстерні та квапливо розповів про все.

Готфрід аж підскочив.

— Хлопці! Де б нам швиденько дістати якийсь старий «кадилак»?

— Це вже мій клопіт, — запевнив я, — а ти краще подбай про те, щоб пекар не втік часом.

— Біжу!

Готфрід вибіг із майстерні. А я зателефонував до Блюмен-таля. Щоправда, великої надії я не плекав, а втім, чому й не спробувати! Блюменталь був у себе в конторі.

— Хочете продати свого «кадилака»? — спитав я без зайвих розмов.

Блюменталь засміявся.

— У мене є покупець, — повів я далі, — заплатить готівкою.

— Готівкою… — трохи подумавши, промовив Блюмен-таль, — в наші часи це слово звучить надто поетично…

— Я теж так думаю, — сказав я, раптом відчувши впевненість. — Ну, то як, поговоримо?

— Поговорити завжди можна… — відказав Блюменталь.

— Добре. Коли б я міг із вами побачитись?

— Сьогодні вдень після обіду я матиму час. Ну, скажімо, о другій годині в мене в конторі.

— Гаразд.

Я поклав слухавку.

— Отто, — звернувсь я досить-таки схвильовано до Кестера, — ніколи я цього не сподівався, але, здається мені, що наш «кадилак» повернеться!

Кестер одірвався від своїх паперів.

— Справді? Він хоче його продати?

Я кивнув і подивився у вікно. Ленц жваво натискав на пекаря.

— Не так він це робить, — занепокоївся я, — надто багато балакає. А пекар страх який недовірливий, його треба переконувати мовчанкою. Піду на зміну Готфрідові.

Кестер засміявся:

— Ні пуха тобі ні пера, Роббі!

Підморгнувши йому, я вийшов. Та я не повірив власним вухам: Готфрід і не думав завчасно оспівувати «кадилак». Він завзято пояснював пекареві, як індіанці в Південній Америці печуть хліб з кукурудзяного борошна. Я кинув йому вдячний погляд, а тоді звернувся до пекаря.

— На жаль, той чоловік не хоче продавати.

— Так я й знав, — випалив Ленц, наче ми з ним наперед умовилися…

Я знизав плечима.

— Шкода, звичайно… Та я його розумію…

Пекар стояв, явно вагаючись. Я глянув на Ленца. Він зараз