Читати книгу - "Яр"

Наступного дня була неділя, на роботу нас не ганяли, хоча й не лишали без роботи: в'язнів змушували прибирати територію, рівняти дорогу від табору до виробки, а часом просто марширувати колонами й «распевать разрешенные песни». Особливо любив муштрувати нас Потапов у дні революційних свят, перед цим посадивши кількох каторжан до Чортової воронки, а кількох відправивши на таємничу «Дику сойку».

Неділя була рядова, прийшовши до барака «доходяг», я з допомогою санітара ув'язав померлого на двоколісній тачці з двома голоблями. Санітар сказав:

— А ведь сегодня машиной отвезли семерых. Этого велели не трогать. Что-то ваш бригадир на тебя зуб заимел.

Я запрігся в голобельки й рушив, сперечатися було марно.

Руху на дорозі не було, обабіч зеленіло болото, яке виконувало роль найпильнішого в світі чекіста. Цією дорогою нас інколи пускали без охорони: ніхто не зважився б ступити й кроку з насипу, бо там була трясовина, вірна погибель. Ця дорога сполучала наш концтабір з «моргом».

Коли табору вже не стало видно за кущами, я побачив попереду якісь труби чи колоди. Підвізши тачку до першої, пересвідчився, що то-таки труба, череп'яна, зсередини й ззовні вкрита поливою. З одного кінця вона надщербилася при надійні, і уламочок лежав неподалік. З другого кінця в неї було розширення, муфта для сполучення з такою ж трубою. Десь ці труби використовували для дренажу чи каналізації, а в нас на виробках системою таких труб надходила вода для збагачення каситериту — олов'яної руди. У моєму ж рідному Ярі найзаможніші люди ставили їх замість димарів.

Другу таку ж трубу я підібрав через п'ятдесят метрів, у неї виявилась надбитою муфта сполучення.

Я враз оцінив достоїнства знахідки, у думці щиро дякував тому недбальцеві шоферу, із машини якого, напевно ж, упали ці дві труби. Пересвідчившись, що ні позаду, ні попереду немає нікого, я поставив тачку з небіжчиком навпроти дуже густого куща низькорослої сосни, сховав там свої труби й потяг візка далі. Так у нас з'явилася надійна схованка для продуктів, які ми з багатьма пригодами герметично запакували в труби.

З першими морозами нам поміняли взуття. Черевики були важезні й негнучкі, і на два номери більші, ми спочатку похнюпили носи, та швидко збагнули, що нами клопочеться якесь добре божество — адже в такі черевики можна було підмотати товсті онучі. Одіж на нас була геть вимащена глеєм та зеленкуватою породою, але ще досить ціла й міцна. Усе складалося вдало.

Уранці я прокидався з передчуттям тривоги в серці, і ця тривога день у день зростала. Яким і Кастусь також стали нервові й нетерплячі. Одного ранку, вже пхаючи вивершену породою вагонетку, Яким спитав, звертаючись до мене й нашого спільного товариша:

— Ну, то що далі? Обидва мовчите...

Ми з Кастусем не відгукнулись — почали ще натужніше пхати вагонетку, крекчучи й повісивши голови між випнутими вперед руками. Яким пхав посередині, йдучи між рейками, і намагався ступати на шпали, але інколи нога його не вгадувала, тоді він смішно перестрибував з ноги на ногу, як солдат чи, вірніше, — каторжанин, якого впіймали на тому, що він не знає, де в нього права, і де — ліва нога. Я мовчав, бо хотів, щоб першим сказав слово Кастусь Матусевич, не бажав тиснути на вразливого білоруса. Литовченко ж розцінив моє мовчання по-своєму й глузливо скривив губи — я саме глянув на нього:

— Понакладали в штани? Спершу накрутили мене до пределу... — Яким рідко вживав русизми, лише коли надміру був роздратований, — ... а тепер — у кущі?

Кастусь раптом перестав пхати вагонетку й вибухнув:

— Да пашоу ты!... — І згадав слово з того лексикону, який переважав у концтаборі. Цей інтелігентний молодий учений досі ніколи не матюкався, і його зрив ошелешив і Якима, і мене. Ми з Якимом теж пустили вагонетку й зареготали. Тоді до нас приєднався й Кастусь і ми сміялися доти, поки вагонетці набридло стояти й вона сама рушила, тільки вже назад. Зупинити перевантажену породою вагонетку, коли вона набрала інерції й котиться вниз, — нелегко, тож ми намагалися не допустити до цього й спинили її.

Потім я думав про причину цього незрозумілого конфлікту. Головне було в тому, що ми надто довго готувалися до фатального кроку й наші нерви перенапружилися до межі.

Відтак ми почали шукати приводу, щоб знову потрапити до Чортової воронки. Приводу не траплялося: Ципльоночка несподівано відкомандирували до Магадана — передбачалося нове поповнення нашого Верхньо-Колимського в'язнями з новозагарбаних Сталіним прибалтійських республік, бо звідти прибула тільки перша, дуже маленька партія: такі принаймні ходили чутки.

Кастусь Матусевич запропонував:

— Давайце тагда чекаць Кастрычніцкай ревалюцыі. Патапау прыкажет маршыраваць і гарланіць своі разрешонны песні — а мы яму вашу, пра таварыша Сталіна.

Наш новий конвоїр, що водив нас на роботу і з роботи, заступаючи відсутнього Ципльоночка, виявився досить дивною людиною: не змушував у дорозі пі відбивати крок, ні співати, можливо, просто розумів, що каторжанинові після виснажливого й напівголодного дня не до співання, він мріє якнайшвидше доплентати до свого барака, нашвидку посьорбати баланди, заощадивши половину хліба на сніданок, щоб ноги вдень не підгинались, відстояти трикляту вечірню перевірку й швидше випростатись на парах, що дуже мало нагадують найпростіше людське ліжко.

Ми проклинали цього несподіваного гуманіста з малиновими петлицями, а я думав, як у житті все переплуталось, і зле часом здається добрим, а добре — злим. І ми з нетерпінням чекали свята Жовтневої революції, яку Кастусь називав по-своєму Костричницькою.

7 листопада не було ні урочистої лінійки, ні виснажливого марширування під власний спів, бо відразу після сніданку прибула давно сподівана етапна колона з естонцями, литовцями та латишами. У сотні критих автомашин їх приїхало теж, як і нас три роки тому, не більше трьохсот, і