Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

дощ, за чаєм на терасі Корчеде просто не міг більше жити без свого Горста, без заспокійливих уколів. Усміхнувшись, він додав: «І ти, звісно, знаєш чи принаймні здогадуєшся про те, що „Блетхен“ потрапить до рук Цумерлінгові. І мені. Як і про те, що Тольмсгофен упаде жертвою екскаваторів. Ти мав би трохи глибше цікавитися процесами, які відбуваються в економіці,— читати в газеті більше економічний відділ, ніж літературний додаток. Я раджу тобі одне: нічого не роби супроти Фішера. Ти ж бо знаєш, його фотознімки часів Опору, що їх має Цумерлінг, не поб'єш нічим. Невинний текстиль проти ліберальної газети... Це недобре пахне. Та ще твої сімейні обставини — Рольф, Вероніка, Катаріна... Пильнуй! І будь обережний».

Після того випадку з Корчеде з їхніх зауважень про нагляд з метою безпеки зникли останні рештки іронії; тільки Бляйбль ще дозволяє собі час від часу якусь неприємну шпильку. Змінилось і їхнє ставлення до охоронців; після нападу, що стався в Корчеде, їм уже не до принагідно-товариських, милих розмов, а після історії з тортом на день народження Пліфгера вже не почуєш і жарту... Тепер вистачає роботи психологові Кірнтеру; тривалі переговори з Гольцпуке, що відповідає за заходи безпеки й просить взаєморозуміння — охоронці, мовляв, тільки виконують свій обов'язок, а самі вони, вони ж бо теж хочуть бути за своє життя спокійними і тому мусять миритися з речами, на перший погляд, ніби й дріб'язковими,— коли, скажімо, котрийсь із охоронців огляне туалет, перше ніж туди ввійде хтось із господарів, чи коли вони пильніше придивлятимуться до «відвідувачок»... Слід також забути про всілякі вибрики, що їх полюбляє Кете... А вони ж мали б, одначе, знати, що про безпеку не може бути й мови — ні про внутрішню, ні про зовнішню. Він розуміє, що всіх цих заходів не уникнути, і все ж таки вони нічого не допоможуть.

Це й досі не лише дає насолоду, а й заспокоює,— дивитись отак через терасу й канаву з водою в парк, помріяти про те, що колись, може, знов пощастить улаштувати там з усіма дітьми й онуками свято, просто неба, літнього вечора, з ліхтарями і, як їх раніше називала малеча, лампіонами, з невеличким фейєрверком для онуків, морозивом, печенею на рожнах та коктейлями,— одне слово, з усім, що вони завжди любили. Гірко усвідомлювати, але поки що — а може, й навік про це годі й думати, бо тепер ти став небезпечним для власних синів, а твій зять не хоче «сидіти за одним столом із тим, хто в листопаді сімдесят четвертого назвав ще одного хлопця Гольгером...» Ще чотири-п'ять років він може спокійно гамувати в собі страх перед переїздом, хоч і знає, що цей страх і далі вовтузитиметься в голові, точитиме душу. «Жоден равлик не всидить у своїй мушлі, жоден кріт у своїй норі...»

О, вони вже подбають про те, щоб радісних свят більш не було. І одна з тих, хто докладе до цього рук,— колишня його невістка; тепер вона з ними заодно, хоч поки що це тільки й припущення. Та ще отой другий, який вивчав його коштом банківську справу й так часто приїздив до нього в Айкельгоф у гості.

На щастя, з роками Блюртмель перейнявся його вразливістю і, певно, й досі ще соромиться того, що на дверях нема гальмівних пристроїв. Щойно він вийшов, отож просити, щоб залишив його на якийсь час у кімнаті самого, не довелося. Блюртмель навіть підсунув до нього малахітову скриньку — так близько, що досить тільки простягти руку, хоча Гребнітцер суворо й наказав Блюртмелеві ніколи сигарет у кімнаті не кидати. Але він усе ж дістав з кишені свою зім'яту коробку, де мала бути ще одна сигарета. Вона там і була — роздушена, майже переламана, однак її ще вдалося розгладити й вирівняти. Він припалив і затягся. Потім уважно оглянув коробку, знайшов ще одну сигарету, і хоч вона виявилася переламаною надвоє, йому й тепер було важко викинути коробку з двома половинками сигарети. Це вкарбувалося в пам'ять глибше, ніж голод; спогад про той час, коли не було чого курити, запав аж на дно пам'яті, як і спогад про сповідальню та оте Герліндине «Згляньмося одне над одним», як і запах осіннього листя в Дрездені; спогад про принизливі допитування, майже допити, коли якийсь дженджик, потягнувши всього кілька разів сигарету з запашного віргінського тютюну, викидає її через плече... Як же важко було йому потім відмовитися від запропонованої сигарети! Але він розумів: та сигарета мала спокусити його признатися в тому, чого він ніколи не робив. Ні, він же навіть не здогадувався, що його хрещений батько Фрідріх, якого він майже не знав, який тільки вряди-годи з'являвся до нього на день народження й приносив подарунок, він же навіть не здогадувався, що той заповів йому газету «Бевеніхер тагблат», а з його рідних ніхто, ніхто ж не брав участі в будь-якому акті арізації[46]. У січні 1945 року він був причетний до якогось «руху відступу» на баварсько-чеському кордоні, оце й усе. Так, докторську дисертацію він захищав на тему «Садиба рейнських селян у XIX сторіччі». Вже там, у таборі, на одному з допитів він довідався, що став власником газети «Бевеніхер тагблат». Ті сигарети, ті недопалки, ледве надкурені «віргінійки», які вони викидали... Про це він міг розмовляти лише з Кете, більш ні з ким, а з Бляйблем і поготів, із Бляйблем, з яким познайомився в таборі для інтернованих осіб. Адже той справді був нацистом (причетний до текстилю, з самого малечку) і завжди «за всяких обставин», як він сам висловлювався, «забезпечений усім якнайкраще» — у війну і в мирний час, у таборах і в наметах, у хатах і в палацах; завжди «забезпечений усім якнайкраще». З непомильним чуттям вибрав він у таборі найпродажнішого з-поміж офіцерів і запропонував йому взятися за махінації, в яких він, Бляйбль, буде посередником. Земельні ділянки з будівлями цілими й зруйнованими, незабудовані ділянки, і скільки доларів треба дати тому чи тому... Адже