Читати книгу - "Королівський убивця"

— Веріті завжди висилав військові кораблі.

— І вони ніколи не встигали вчасно. — Вона повернулася до мене, витираючи руки фартухом. — Ой, я знаю, хлопче, що ти його обожнював. Наш принц Веріті був добросердою людиною і довів себе до смерті, намагаючись нас оборонити. Я нічого не кажу проти мертвих. Кажу тільки те, що скіллення і гонитва за Старійшинами не допоможуть проти червоних кораблів. Те, що зробив принц Регал, пославши солдатів і кораблі, тільки-но про це почув, — це те, чого ми завжди потребували. Можливо, з принцом Регалом на чолі ми якось тут виживемо.

— А що з королем Шрюдом? — тихо спитав я. Вона неправильно зрозуміла моє питання. Показала цим, що насправді думає.

— Ох, так добре, як це можливо. Навіть сьогодні ввечері прийде на свято, хоч на хвилинку. Бідний чоловік. Він дуже мучиться. Бідний, бідний чоловік.

Мертвий чоловік. Саме це вона й сказала. Короля більше нема, Шрюд був для неї бідним, бідним чоловіком. Цього Регал добився.

— Як ти думаєш, наша королева буде на святі? — спитав я. — Зрештою вона щойно почула про смерть свого чоловіка й короля.

— О, думаю, вона буде, — кивнула головою Сара. З глухим звуком перевернула ногу на другий бік і почала нашпиговувати її зіллям. — Я чула, що вона сказала, наче при надії. — Голос кухарки звучав скептично. — Вона хоче оголосити це сьогодні ввечері.

— Ти сумніваєшся, що вона при надії? — відверто спитав я. Кухарка не образилася.

— Ні, я не сумніваюся, що вона вагітна, раз уже так каже. От тільки якось воно дивно, що вона це сказала після звістки про смерть Веріті, а не перед нею.

— І що з того?

— Ну, дехто міркуватиме.

— Про що міркуватиме? — холодно спитав я.

Кухарка стрільнула в мене поглядом, і я прокляв власну нестриманість: не хотів затулити їй рота. Навпаки, хотів почути геть усі плітки.

— Ну, — вона завагалася, але не могла протистояти спокусі. — Завжди так міркують, якщо жінка не заходить у тяж, а тоді, після від’їзду чоловіка, раптом оголошує, що вагітна від нього.

Вона озирнулася довкола, придивляючись, чи хтось інший не чує. Здавалося, що всі зайняті своїми справами, але я не сумнівався, що кілька пар вух нашорошилися і прислухаються до нас.

— Чому тепер? Так зненацька? А якщо вона знала про вагітність, то про що думала, женучи посеред ночі, просто в бій? Це дивна поведінка як для королеви, що носить спадкоємця престолу.

— Ну що ж, — я намагався говорити якомога лагідніше. — Припускаю, що, як дитина народиться, буде видно, коли її зачато. Хто схоче полічити місяці на пальцях, зможе це зробити. Крім того, — я по-змовницьки схилився, — я чув, що деякі дами знали про це ще перед її від’їздом. Леді Пейшенс, наприклад, і її служниця Лейсі.

Я мусив зробити так, аби Пейшенс похвалилася тим, що дізналася першою, а Лейсі розголосила це слугам.

— А. Ці. — Несхвальний тон Сари розвіяв мої надії на легку перемогу. — Що ж, Фітце, не ображайся, але вона інколи може бути трохи намахана. Лейсі, о так, Лейсі — статечна особа. Але вона мало розмовляє і не хоче слухати того, що кажуть інші.

— Але ж, — я усміхнувся і підморгнув їй, — я сам від них почув. І ще задовго до того, як ми виїхали до Затишної бухти.

Я схилився ще ближче до неї.

— Розпитай про це. Поб’юся об заклад: ти довідаєшся, що королева Кеттрікен пила чай з малинового листя від ранкової нудоти. Перевір — і побачиш, чи я маю рацію. Ставлю шматок срібла.

— Шматок срібла? Ох. Наче я можу ним розкидатися. Але спитаю, Фітце, так. А тобі сором, що ти не поділився зі мною такою пишною чуткою. Хоч я все тобі кажу!

— Ну гаразд, я ще щось для тебе маю. Королева Кеттрікен не єдина чекає дитини.

— О? А хто ще?

Я усміхнувся.

— А от цього ще не можу тобі сказати. Але ти будеш однією з перших, хто про це довідається.

Я гадки не мав, хто з жінок Твердині може бути при надії, але не сумнівався, що якась така знайдеться або ж завагітніє вчасно, аби підтвердити мої слова. Мені необхідні були добрі стосунки з кухаркою, якщо я сподівався і далі дізнаватися від неї про всі придворні чутки. Вона здогадливо кивнула головою, а я їй підморгнув.

Вона закінчила з тією ногою.

— Гей, Доде, ходи-но сюди, візьми це й підвісь на гаках для м’яса над великим вогнем. На найвищих гаках, я хочу, щоб вона спеклася, а не згоріла. Давай, рухом. Кеттл? Де те молоко, про яке я тебе просила?

Перш ніж забратися до своєї кімнати, я вхопив хліба та яблук. Проста пожива, але такому голодному, як я, і вона за щастя. Пішов просто до себе, вмився, попоїв і ліг перепочити. Може, я не мав особливих шансів потрапити цього вечора до короля, але під час свята хотів би бути настільки готовим, наскільки це можливо. Ще думав, чи варто піти до Кеттрікен і попросити її не оплакувати Веріті передчасно. Але знав, що її дами не пропустять повз вуха жодного зверненого до неї слова, навіть найтихішого. А якщо я помиляюся? Ні. Коли зумію довести, що Веріті ще живий, то зразу ж їй скажу.

Пізніше я прокинувся від стуку в двері. Якусь мить лежав нерухомо, не певний, чи мені не причулося, а тоді встав, відсунув засув і прочинив двері. За ними стояв блазень. Не знаю, що мене більше здивувало: чи те, що він постукав, замість по-своєму впоратися із засувом, чи те, як був одягнений. Я намагався на нього не витріщатися. Він чемно вклонився, а тоді ввійшов до кімнати, зачинивши за собою двері. Засунув усі засуви, а потім вийшов на середину кімнати і простяг руки. Поволі обертався, щоб можна було ним помилуватися.

— Добре?

— Не схоже на тебе, — відверто сказав я.

— Бо я цього й не хочу. — Він обтягнув свій каптан, потяг за рукави, щоб краще показати не лише їхнє гаптування, а й розтини, під якими видно було розкішну тканину нижніх рукавів. Зняв