Книги Українською Мовою » 💙 Любовне фентезі » В твоїх руках не страшно, Ольга Островська 📚 - Українською

Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В твоїх руках не страшно" автора Ольга Островська. Жанр книги: 💙 Любовне фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 174 175 176 ... 180
Перейти на сторінку:
Розділ 93

− З тобою все гаразд, Хефі? – стурбовано цікавлюся я у дівчини, що з відсутнім виглядом йде поруч зі мною, помітивши, як вона вже раз п'ятий за час нашої прогулянки озирнулася на Бранна.

Той слідує за нами, відставши всього на кілька кроків.

− Так, міледі, − зітхає юна компаньйонка. І мені навіть не потрібно бути демоном, щоб відчути у її відповіді брехню. Це мене ще більше непокоїть. 

Вона взагалі сьогодні весь день здавалася чимось засмученою. І надто розсіяною. А коли я вирішила йти гуляти, навіть натякала мені побіжно, що погода псується і прогулянка може бути зіпсована. Погода справді зіпсувалася. Небо затягнулося сизими хмарами, і вночі, мабуть, буде сильна гроза. Так що я її слова прийняла за чисту монету, а зараз починаю думати, що справа тут була не в погоді, а в чомусь іншому.

− Ви посварилися з Бранном? – питаю пошепки, взявши її під руку і нахилившись до вуха незвично блідої та схвильованої дівчини.

Хефі хитає головою, кусає губи. Знову озирається на свого чоловіка і той відповідає їй уважним і якимось надзвичайно похмурим поглядом. І це жартівник Бранн. З ними точно щось не так. Я навіть помічаю, як він усім тілом подається до своєї нареченої, але, стиснувши кулаки й загравши жовнами на бородатих щоках, залишається на місці.

І тільки тепер я звертаю увагу на те, що він і вигляд має якийсь дещо незвичайний… ніби злегка прозорий. Виникає дивне відчуття, що варто тільки кліпнути, і не побачиш більше величезного бороданя, що крокує за нами по викладеній кам'яними плиточками доріжці, серед квітучих запашних троянд. І це цілком можливо. Адже він на це цілком здатний.

Я добре пам'ятаю, що Бранн за бажання вміє так вправно відводити очі, що його ніхто не помічає. Але ж ми його бачимо зараз, хоч він і знаходиться на деякій відстані від нас. Отже… він ховається не від нас із Хефі? А від кого ж тоді? І чи ховається дійсно? Може це я просто надумую собі зайвого, знову піддавшись тривожним побоюванням, які насправді нікуди не ділись?

І ще... чому у мене тепер виникає дивне відчуття, що ми в цій частині саду не одні, що за мною спостерігають безліч очей? Звісно, ​​в саду повно охорони, і я до цього вже звикла. Але зараз все відчувається... інакше.

Тривожно мені.

І дехто, здається, мою тривогу повністю поділяє.

− Що відбувається, Хефі? − запитую я у своєї супутниці вже значно наполегливіше.

– Просто… – вона кидає на мене жалібний погляд. − Просто дещо трапилося. І я… дуже переживаю, що ви будете мною незадоволені. А я… заради вас… але я не хочу, щоб ви мене прогнали потім. Вибачте, міледі.

− За що вибачити? Розкажи мені, Хефі! − вимагаю твердо. − Я не розгніваюсь, якщо ти зараз же мені все розкажеш. Адже ти присягала мені у вірності.

Розумію, що давлю. Але мені треба знати правду. Відчуваю, що щось темне, недобре відбувається, і маю з цим розібратися, зрозуміти в чому річ. 

− До мене вчора ввечері прийшла Оддет, − випалює дівчина пошепки. І злякано притискає руку до губ, тихенько схлипуючи.

− Оддет? − у мене від несподіванки навіть обличчя витягується.

Про Оддет я якось забула навіть. Але ж Торі її не забрала з собою назад в Аделхей.

− Міледі, будь ласка, − благально заглядає в мої очі Хефі. – Я обіцяла нічого не казати вам. Але я не можу вам брехати. Будь ласка, не показуйте зараз, що я вам сказала. Вдайте, що все гаразд. 

Все дивніше й дивніше стає. І тривожніше.

− І що ж хотіла Оддет? − питаю тихіше, виконуючи її прохання. Серце стискається від поганого передчуття.

− Вона купу всього наговорила про те, що я їй дуже багато чим зобов'язана. Що це вона за мене перед принцесою замовила слівце, щоб мене взяли до Раграста. А інакше не було б у мене такої посади й нареченого знатного та гарного.

− Це не так. Принцеса сама вирішила взяти тебе із собою. Без будь-яких підказок. Оддет бреше, − підтискаю я губи. От же неприємна дівка. Вирішила, що коли принцеса поїхала, можна до Хефі на вуха присісти? І чого домагалася цим?

− Я знаю. Але вдала, що вірю їй. Ще Оддет розпитувала мене про вас. І просила, щоб я розповіла, де ви гуляєте вечорами, щоб вона могла наче випадково вам на очі показатися і попроситися до вас у служіння хоча б покоївкою. І я розповіла, вибачте…

Хефі винувато схлипує. А в мене аж горло перехоплює. Тривожно озирнувшись, я розумію, що ми зараз у найвіддаленішій частині саду. Майже біля огорожі, за якою стіною стоїть темний ліс. Біля самої огорожі цей ліс...

– Кому ти обіцяла, що не скажеш мені? − розвертаю до себе Хефі. – Оддет?

− Ні. Його величності, − зізнається тремтливим голосом дівчина, і я на якусь мить відчуваю полегшення. Але тут краєм ока ловлю наприкінці доріжки рух.

Різко розвертаюся...

І в грудях все застигає крижаною брилою, коли бачу, хто виходить з-за густих чагарників. Коли мій погляд зустрічається з шаленими очима мого найжахливішого кошмару.

Танрагос.

– Ну привіт, віроломна моя. Скучила за мною? Ні? Іди сюди, погань паршива! – посміхається тріумфально.

Поруч скрикує злякано Хефі, хапаючись за мій лікоть. Тягне назад. Але я, заскочена зненацька тваринною панікою, застигаю переляканою статуєю, безпорадно дивлячись у ці очі, що палають божевільною одержимістю і жагою моєї смерті. Він вискалюється, як поранена тварина, і з тихим гарчанням робить рішучий крок до мене.

Я маю тікати. Маю боротися. Маю дати відсіч. Але все в мені звично ціпеніє, нагадуючи всі ті жахіття, весь той біль, який я пережила з його волі. 

Але ж то була інша я. Інша. Юна, наївна й слабка. 

Я більше не те безпорадне, безсиле дівча. Я не дозволю йому знову перемогти. 

І страх таки відступає, поступаючись місцю праведному, лютому гніву. Я не дам йому знову мене зламати. 

Кулаки стискаються. 

Та все відбувається так швидко, що я навіть не встигаю нічого зробити.

Перед нами буквально миттєво виростає потужна спина Бранна, закриваючи нас з Хефі від чудовиська і чудовисько від наших поглядів. З обох боків від нас раптово, ніби з повітря, виникають ще кілька охоронців, яких я раніше навіть не помітила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 174 175 176 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В твоїх руках не страшно, Ольга Островська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"