Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

— Можливо, колись було дійсно краще, — раптом заговорив Дік.

Усі очі звернулися до нього. Він зашарівся й кашлянув, та Ебіґейл лиш усміхнено гмикнула.

— Тобто це перша домашня їжа, яку я куштував від… ну, певне, від тридцятого червня, — спробував захиститися Дік. — Того дня струм зник. Та й готував я сам. Хоча «готував» — це гучно сказано. А от моя дружина… вона була дуже гарною кулінаркою. Вона…

Дік замовк, та саме повернулась Олівія.

— І не прокинулася, — сказала вона. — Стомилася дівчинка.

— А ви хліб печете? — запитав Дік у матінки Ебіґейл.

— Ще б пак. Завжди пекла собі хліб. Звісно, без дріжджів — дріжджі тепер в історії. Та є й інші способи з цим упоратись.

— Я не можу без хліба, — просто сказав він. — Гелен… моя дружина… пекла хліб двічі на тиждень. І тепер я жадаю лише його. Дайте мені три скибки хліба, трохи полуничного джему, і я помру щасливим.

— Том Каллен утомився, — знічев’я озвався Том. — ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «втомився».

Він так позіхнув, що щелепи хруснули.

— Можете лягти в коморі, — сказала Ебіґейл. — Там трохи тхне пліснявою, однак сухо.

Кілька секунд вони просто дослухалися до шелестіння дощу, який пішов із годину тому. Якби вона була на самоті, цей шум міг здатися тужливим. Та в компанії він звучав приємно й таємниче, немов перетворив їх на спільників. Вода клекотала в жерстяній ринві та лопотіла в дощовій діжці, яку Еббі й досі тримала з іншого боку дому. Далеко, десь над Айовою, буркотів грім.

— Певне, ви маєте спальники? — спитала вона в них.

— Які хочеш, — кивнув Ральф. — З нами все буде гаразд. Томе, ходімо.

Він підвівся.

— Ральфе, — затримала його Ебіґейл, — я от думала попросити вас із Ніком трохи затриматися.

Увесь цей час Нік сидів за столом, у протилежній частині кімнати від її крісла-гойдалки. Ебіґейл подумалося, що багато хто вважає, ніби німі губляться в товаристві нормальних людей, намагаються триматися в тіні. Та в Нікові було щось таке, що не дало цьому трапитися. Він сидів цілком нерухомо, стежив за розмовою, що гуляла кімнатою, і його обличчя реагувало на кожне слово. Він мав відкрите, розумне, однак надто змучене обличчя як на такого молодого хлопця. Кілька разів вона помічала, як мовці зиркали на нього, ніби хотіли, щоб він підтвердив їхні слова. І вони ні на хвильку не забували про його присутність. Кілька разів вона ловила Ніка на тому, що він стурбовано дивиться в темряву за вікном.

— А ви могли б спустити мені отой матрац? — тихо спитала Джун.

— Зараз ми з Ніком усе зробимо, — сказав Ральф і підвівся.

— Не хочу самому йти до темного сараю, — мовив Том. — Ой, ні!

— Я піду з тобою, друзяко, — підвівся Дік. — Увімкнемо ліхтар «Коулмен» і ляжемо спати. Мем, іще раз вам дякую. Не можу вам передати, який був чудовий вечір.

Інші повторили його подяку. Нік із Ральфом знесли донизу матрац, і блощиць там не виявилося. Том із Діком (Ебіґейл подумала, що до комплекту їм лише Гаррі не вистачає[314]) пішли до сараю, і за півхвилини там загорівся ліхтар. Незабаром на кухні лишилися тільки Нік, Ральф і матінка Ебіґейл.

— Мем, ви не проти, якщо я закурю? — спитав Ральф.

— Тільки попіл на підлогу не струшуй. Якраз позаду стоїть буфет — візьми собі попільничку.

Ральф устав з-за столу, і Еббі лишалося дивитися тільки на Ніка. На ньому були сорочка кольору хакі, блакитні джинси та вилинялий армійський жилет. Щось у його вигляді казало їй, що вона його звідкись знає або що їй судилося з ним познайомитися. Матінка Ебіґейл дивилася на нього, і її огортало спокійне відчуття мудрості й завершеності, ніби в цю мить звершилося давнє пророцтво. Ніби на одному кінці її життя стояв Джон Фрімантл, її батько, — високий, чорний, поважний; а на другому був цей чоловік — молодий, білий, німий, з одним блискучим, виразним оком, що дивилося на неї зі змученого обличчя.

Вона визирнула у вікно й побачила, що електричне сяйво ліхтаря «Коулмен» струменить із вікна комори та освітлює невеличку латку її подвір’я. Матінка Ебіґейл замислилася, чи досі там тхне коровою — вона не ходила туди вже років зо три. Не виникало потреби. Дейзі, її останню корову, продали в 1975 році, та в 1987-му в коморі ще стояв її запах. Певно, і донині стоїть. Та байдуже. Бувають і гірші пахощі.

— Мем?

Вона повернулася на голос. Поряд із Ніком уже сидів Ральф — у світлі ламп він примружено дивився на аркушик. На колінах Нік тримав блокнот і ручку. Він не зводив із неї очей.

— Нік каже… — Ральф знічено кашлянув.

— Ну-ну.

— Він пише, що йому важко читати по ваших губах, бо…

— Здається, я знаю чому, — сказала вона. — Зараз усе буде.

Вона підвелася й почовгала до комода. Над ним висіло кілька полиць, і на другій стояла пластикова банка з двома вставними щелепами, що плавали в каламутній рідині, наче експонати анатомічного театру.

Вона виловила протези й промила їх ківшиком води.

— Господи милий, збав мене од страждань, — скривилася матінка Ебіґейл і вставила щелепи. — Нам треба поговорити. Ви головні у вашій ватазі, і ми мусимо де з чим розібратися.

— Ну, це не про мене, — сказав Ральф. — Був фабричним працівником на повну ставку та фермером на півставки, а вище й не підіймався. За життя напрацював більше мозолів, ніж гарних ідей. Нік — от він у нас за голову.

— Це правда? — Вона перевела погляд на Ніка.

Той узявся щось хутко писати, а Ральф читав його слова вголос: «Так, ми рушили сюди на мою пропозицію. А от щодо “головного” я не знаю».

— Джун з Олівією ми зустріли за дев’яносто миль на південь звідси, — додав Ральф. — Позавчора — так, Ніку?

Той кивнув.

«Та тоді ми вже прямували до вас, матінко. Жінки також ішли