Читати книгу - "Піти й не повернутися"

Недовго посидівши на снігу, хмурячи свої тонкі брови, сержант кивнув товстунцю, і той опустився перед ним навпочіпки, уважно дивлячись у його гостре, змовницьки пожвавлене обличчя. Незабаром товстун уже згідливо кивав головою. Салєй, зіпершись на гвинтівку і стоячи до них боком, прислухався до їхньої розмови. Антон здалеку теж намагався що-небудь почути, але сержант спостеріг його цікавість і озирнувся.

— Ну, ти! Ану відійди! Відійди, відійди! На п'ятнадцять кроків марш!

Нічого не лишалося, Антон поволі відійшов трохи і спинився, позираючи скоса на партизанів. Невиразна тривога почала все дужче гризти його й так неспокійні передчуття. Він не почув жодного слова зі сказаних сержантом двох чи трьох фраз, але він помітив, як випнулося на хвилину завжди добродушне і м'яке обличчя товстунця Пашки, яке, правда, швидко набуло попереднього вигляду. Салєй трохи поморщився і напівголосно підтвердив:

— А що, можна…

Не так зрозумівши, як догадавшись, Антон спочатку аж обмер від несподіванки, а потім ним опанував переляк, і він кинувся до сержанта.

— Що ви робите? За що? Я партизан, я з німцями з весни воюю, а ви? Не маєте права!

— Ти що? Ти що? — повільно підвівся сержант. — Ану тихо!

— Це неподобство! Я чесний! Я свій, радянський, а ви…

— Ти-хо! — крикнув сержант. — Японський городовий! Ти чого розходився? Ти ж он до німців утекти збирався. Ти ж їхній агент.

— Я не агент! Я партизан із «Суворівського». Це вона по злості, — кивнув він на Зоську. — Там між нами сталося… Хай вона підтвердить. Зосю! — крикнув Антон настільки розпачливо й сумовито, що, здається, й каменю було б не байдуже. Зоська, однак, подивилася на нього, примруживши очі, й змовчала.

— Що ж ми, на руках тебе понесем? — в'їдливо сказав сержант протяжним голосом. — Там, може, з боєм пробиватися доведеться. І повзти треба!

— Зрозуміло, повзти, — згідливо підтвердив Салєй.

— Ну що ж, я поповзу! Я вмію. Повірте, їй-богу. Навіщо ж губити безневинного. Я ж нічого такого…

Він увесь напружився, аж дрижав од передчуття того, що зараз, видно, все й вирішиться. Очевидно, останнє слово буде за цим сержантом. Але чому б не заступитися за нього Зосьці? Чому вона мовчить, ніби набрала в рот води? Ці ж бачать його вперше і вважають за якогось агента, але ж вона може сказати, що він не агент. Він партизан! З тієї самої Липичанської пущі, з того ж загону, що й Зоська. Чому ж вона не заступиться за нього. Невже вона не розуміє, що вони надумали з ним зробити?

— Зосю, скажи їм: я ж не ворог. Ти ж знаєш, я чесно воював і чесно воювати буду. Мало що між нами сталося! До чого ж тут вони? Скажи, Зося!

Стоячи трохи віддалік, Зоська байдуже дивилася кудись у чисте, з рідким чорнобилем поле, і сержант пригадав:

— А що їй казати? Вона уже сказала. Там на хуторі. Що ти до німців перебігти зібрався.

— Неправда! — спалахнув Антон, перепинивши його. — Це помилка! Суцільне непорозуміння.

— А, здається, і ти казав, начебто вона теж вирішила перебігти? То як же все це розуміти?

— Це неправда! Я помилявся.

— Хороша помилочка, японський городовий! А коли б ми її шльопнули, послухавши тебе?

— Ну що ви! Я це по злості. За кривду. Тому що вона… Ми з нею посварилися. Бо я… Ми полюбовно. Зосю, скажи їм. Що ж ти мовчиш? Вони ж хочуть мене застрелити!

Зося, як здалося йому, трохи м'якшим поглядом окинула його розхристану постать, далі зиркнула на трьох партизанів віддалік. Очевидно, вагалася, і сержант, якому, мабуть, почало набридати це слідство, прикрикнув.

— Так що? Він правду каже? Чи демагогію розводить Тепер усі вони уставилися в стражденно напружене обличчя Зоськи, і Антон подумав, що від її відповіді буде залежати жити йому чи зразу ж померти. Але Зоська зі скам'янілим обличчям продовжувала мовчати.

— Що ж, продавай! — розпачливо й стражденно процідив Антон. — Нехай убивають. За мою любов…

— О, він уже про любов!. Спритний, японський городовий! — посміхнувся сержант і звичним рухом скинув із плеча автомат. Обвітрені Зосьчині вуста здригнули, і, нібито боячись, що не встигне, вона промовила:

— Гаразд, не треба. Він свій…

— Так якого ж дідька?! — скипів сержант, тримаючи в руці автомат. — Якого ж дідька ти нам крутиш голову? Ти кричала: перебігати надумав, а тепер навпаки. А то — обох к чортам собачим!..

— Я по злості, — тихо сказала Зоська.

— Товаришу сержант! — став благати Антон, відчувши, що, не зважаючи на його показний гнів, сержант завагався і треба не допустити, щоб ним знову опанувала самовпевненість. — Товаришу сержант, я ж казав… Розв'яжіть мене, я доведу, їй-богу! Я ж свій, радянський…

— Хай, розв'яжіть, — підтримала Зоська.

— Розв'язати?

— Розв'яжіть.

— А не боїшся?

— Ні, не боюся.

— Ну й чудеса!