Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

За кілька ярдів від Рорана в море знеможених боротьбою тіл несподівано врізалась величезна кругла каменюка. Вона залишила по собі липкий червоний слід і гупнула в стіну одного з будинків, розтрощивши статуї перед входом.

Роран нагнувся й брудно вилаявся, намагаючись зрозуміти, Звідки та каменюка прилетіла. Новина була невтішна — солдатам Галбаторікса вдалося відвоювати кілька катапульт на міській стіні.

«Вони руйнують власне місто, — з жахом подумав Міцний Молот. — Вони стріляють у своїх людей…»

Почуття люті змішалося з почуттям невимовної огиди, тож він поспішив відвернутися від майдану й швидко окинув поглядом центральну частину міста.

— Ми тут нічим не допоможемо! — вигукнув Роран, звертаючись до свого загону. — Залиште Барста іншим! Гайда за мною, візьмемо он ту вулицю!

Юнак не став чекати на відповідь своїх підлеглих, а миттю розвернувся й рушив уперед. За його спиною знову залунали розпачливі крики — це ще одна каменюка врізалася в шеренгу бійців.

Вулиця, на яку прямував Міцний Молот, аж кишіла ворогами. Зі своїх там залишилося всього кілька ельфів і котів-перевертнів, та й тих солдати Імперії міцно притисли до крамниці капелюшника. Коти відбивались, як уміли, а ельфи пустили в хід магію — зібравшись докупи, вони несподівано щось вигукнули, і добрий десяток воїнів Галбаторікса замертво впали на землю.

Роран втратив самовладання й оскаженіло кинувся в бій. Перестрибнувши через мертве тіло, він опустив свій молот на шолом чоловіка, який опинився до нього спиною. Другий солдат полетів шкереберть після потужного штурхана щитом, а третій помер, навіть не скрикнувши, від блискавичного удару молотом у шию.

Тієї ж миті позаду Рорана пролунав до болю знайомий звук — у чиєсь тіло зі свистом увійшов спис. Міцний Молот озирнувся й побачив Делвіна. Той стояв на колінах, тримаючись за плече. Це змусило ватажка орудувати молотом іще швидше. Делвін тим часом сяк-так звівся на ноги й хотів продовжувати бій.

— Відступай! — наказав йому Роран.

— Ні! — люто вишкірившись, прогарчав Делвін.

— Назад, сто чортів тобі в пельку! Це наказ!

Воїн роздратовано вигукнув якийсь прокльон, проте підкорився. На його місце став Хорст. Руки й ноги коваля вкривало безліч порізів, та загалом вони були неглибокі, тож не заважали продовжувати бій.

Ухилившись від ворожого меча, Міцний Молот зробив випад уперед, аж раптом за його спиною щось зловісно шурхнуло… Мить — і в вухах загуркотів справжній грім, а потім земля закружляла в химерному танці й усе поглинула темрява.

Перше, що відчув Роран, прийшовши до тями, — пульсуючий біль у голові. Він побачив над собою яскраве погоже небо й різкі чорні обриси якоїсь невідомої скелі. Безсило застогнавши, він усе ж таки змусив себе підвестись. Неподалік височіла міська стіна, а поруч із ним лежала велетенська закривавлена каменюка. Щита й молота ніде не було…

Роран почав безпорадно нишпорити навкруги, сподіваючись знайти свою зброю, але тут його помітив невеличкий загін із п’яти солдатів Імперії. Вороги підтюпцем кинулись до нього, а один із них, різко зупинившись, запустив йому в груди свого списа. Спис влучив у ціль і відкинув Рорана до стіни, хоч якимось дивом і не пробив йому шкіру.

— Взяти його! — пролунав наказ.

Роран відчув, як його схопили за ноги й за руки. Він спробував вирватись, але тіло було неслухняне, тож усі спроби звелися на мляве борсання.

Солдати оточили Міцного Молота колом і почали його лупцювати. Захищаючись від ударів, Роран втрачав останні сили. Світ довкола почав тьмянішати. Ще мить — і юнак упав би на землю. Та раптом сталося щось незбагненне — горлянку одного з ворогів блискавично пробив меч. Солдати Імперії облишили ватажка. Роран побачив темноволосу жінку, яка крутилася між ворогами, немов справжня дзиґа. Її меч виблискував то тут, то там. І вже за кілька секунд усі п’ятеро ворогів конали в неї під ногами. Усе, на що вони спромоглися, — легенько поранити мечем Роранову рятівницю в стегно.

Жінка байдуже глянула на подряпину, підійшла до Рорана й простягнула йому руку. Схопившись за неї, Роран устиг помітити на жіночому зап’ястку безліч потворних шрамів, так, ніби вона колись обпеклася або її сильно побили. За спиною жінки ніяково стовбичило бліде дівча, вбране в недолугий панцир, зібраний з різних обладунків, і хлопчина, який виглядав на кілька років молодшим за дівчину.

— Хто ти? — спитав Міцний Молот, насилу зводячись на ноги.

В обличчі жінки було щось вражаюче — його обвітрена шкіра мала бронзовий відтінок, який буває в людей, котрі більшу частину свого життя проводять просто неба.

— Випадковий перехожий, — відповіла вона й, присівши, підняла спис одного із солдатів, після чого подала його Роранові.

— Дякую.

Жінка коротко кивнула, зиркнула на своїх юних супутників, і за мить усі троє вже мчали геть, кудись у нетрі міста.

Міцний Молот провів їх поглядом, а потім і собі рушив вулицею, щоб якомога швидше приєднатися до свого загону. Воїни зустріли його радісними вигуками. Підбадьорені поверненням ватажка, вони кинулись на солдатів Імперії з подвійним завзяттям. Карвахольці зустріли Рорана сумною звісткою: каменюка, що оглушила його, на жаль, розчавила бідолаху Делвіна. Однак сумувати було ніколи. Обернувши сум на гнів, Роран почав битися з іще більшою люттю, ніж досі. Він віддавав битві всі свої сили й молився, щоб вона якомога швидше добігла переможного кінця.

ІМ’Я ВСІХ ІМЕН

Збентежений, але рішучий, Ерагон разом із Арією, Елвою та Сапфірою крокував уперед, до помосту, де на троні спокійно сидів Галбаторікс.

Вони йшли довго, досить довго для того, щоб Ерагон устиг обдумати кілька планів дій, більшість з яких він одразу ж відкинув як нездійсненні. Він добре знав, що короля не можна здолати самою лиш силою. Перемога над ним потребувала ще й неабиякої хитрості, а це була одна з тих рис, яких Ерагонові бракувало найбільше. Так чи інакше, у них не було іншого вибору, як зустрітися з Галбаторіксом.

Два ряди ліхтарів, які вели до помосту, були на достатній відстані один від одного, щоб вони вчотирьох могли йти пліч-о-пліч. Це дуже радувало Ерагона. Зрештою, у разі потреби Сапфіра могла битися й позаду них.

Доки вони наближались до трону, Ерагон продовжував пильно оглядати кімнату. Зараз йому здалося, що вона була трохи дивна як для приміщення, в якому король приймає своїх гостей. За межами яскраво освітленого шляху, що лежав перед ними, усе інше потопало в непроглядній темряві, мабуть, іще густішій, ніж у залах гномів під Тронжхеймом та Фартхен Дуром, а в повітрі стояв сухий мускусний аромат. Цей аромат був наче як