Читати книгу - "Твори"

— О, можете, пані, звати мене Розою, та й годі.

І ми зайшли у жваву розмову.

— Скажіть, Розо, ви знаєте, для чого ви прийшли сюди?

— Так… здається, пані…

— Гаразд, моя дитино… І це все… це вам анітрохи не прикре?

— О пані! Та я ж уже восьме розлучення влаштовую! Я звикла до того.

— Ну от і чудово. І багато вам на це треба часу?

— Тут уже все, пані, залежить від того, який темперамент має ваш чоловік. Дайте мені побути з ним удвох, сам на сам, хоч п’ять хвилин — я тоді скажу з певністю.

— Він незабаром прийде. Мушу вас попередити, що він негарний.

— Байдуже, пані. Я доводила до розлучення й зовсім бридких. Я от що хотіла спитати: ви вже знаєте парфуми?

— Так, голубко, — вербена.

— От і добре, я сама люблю цей запах! Може, ваша ласка сказати мені, чи коханка вашого чоловіка носить шовкову білизну?

— Ні, дитя моє, батистову з мереживом.

— А! Особа доброго тону! Шовкова білизна тепер уже стає чимсь тривіальним.

— Правда ваша, Розо.

— Отже, пані, я берусь до своїх обов’язків.

І вона взялась до своїх обов'язків покоївки так, наче все життя нічого іншого не робила.

За годину прийшов мій чоловік. Роза навіть не глянула на нього, але він — він на неї глянув, і то не раз. Від неї вже віддалік чути було пахощі вербени. Аж ось вона вийшла з кімнати.

— Що це за дівчина? — зараз же спитав він.

— Ну… це моя нова покоївка.

— Де ж ви її найшли?

— її прислала до мене баронеса Гранжері з найкращою рекомендацією.

— А вона гарненька!

— Вам подобається?

— Так… гарненька, як на покоївку.

Я була сама не своя з радості: він уже йшов на нашу принаду!

Того самого вечора Роза сказала мені:

— Тепер я можу сказати, пані, з певністю, що це станеться не пізніше як за два тижні. Мосьє дуже м'який на вдачу.

— А! Ви вже робили спроби?

— Ні, я ще нічого не робила, але це можна відразу побачити. Його вже бере охота обняти мене, коли він проходить біля мене.

— Він вам нічого не казав?

— Ні, пані, лише спитав, як мене звати… Спитав зумисне, аби почути мій голос.

— От і гаразд, моя славна Розо. Ідіть же до мети якнайшвидше.

— Не бійтесь, пані. Я тільки трошки опиратимусь, а то надто легка перемога могла б його розчарувати.

Пройшло вісім днів — чоловік мій нікуди й не вигляне. Увесь час по обіді він никав по кімнатах, а крім того — і з цього можна було здогадатися, що все як слід, — він не боронив тепер мені виїздити з дому. І я цілими днями їздила по гостях та на прогулянки, щоб… щоб не заважати йому.

Нарешті дев’ятого дня, роздягаючи мене, Роза сказала несміливо:

— Готово, пані. Цього ранку все зробилось.

Я була трохи вражена, трохи схвильована навіть, не з того, що воно сталось, а з того, як вона це сказала.

— 'Ну… ну… і як же це було?

— О! Все гаразд, пані. Він уже три дні добивається, але

я не хотіла надто скоро піддатись. Тепер маєте попередити мене, пані, коли хочете застукати його на зраді.

— Так, моя люба. Ну… візьмім хоч би четвер.

— Хай буде четвер. До того часу я знову його уникатиму, щоб він весь час жадав мене.

— Ви певні, що тут не буде ніякої помилки?

— Так, дуже певна, пані. Я весь час розпалюватиму в ньому пристрасть, дедалі збільшуючи собі ціну, — і на призначений термін він буде наш.

— Тоді о п’ятій годині, моя люба Розо.

— О п’ятій то о п’ятій. А де саме?

— Ну… хоч би в моїй кімнаті.

— Добре, у кімнаті пані.

Ну, ти розумієш, миленька моя, що я тоді зробила? Я, по-перше, поїхала й запросила до себе тата й маму, потім дядька мого д’Орвелена, голову, та ще пана Рапле, суддю, чоловікового приятеля. Я нікого з них не попередила, що вони мають побачити. Тільки примусила всіх навшпиньки підійти до дверей моєї кімнати. Я припасувала так, щоб це було якраз о п’ятій, рівно о п’ятій! О! Як билося в мене серце! Я покликала також і консьєржа, щоб ще на одного свідка було більше. Тоді… Тоді, коли годинник почав дзвонити п’яту, я відчиняю раптом двері навстіж… Ха-ха-ха! Це було якраз… якраз… мила моя… О! Що за обличчя було в нього! Що за обличчя! Коли б ти тільки побачила! І він ще повернувся, дурень! — повернувся до нас! Ну й смішний же він був!.. Я так реготала, так реготала… А тато розгнівався, хотів бити мого чоловіка… А консьєрж, добрий чолов’яга, ще й помагав йому одягатись… перед нами, серденько, перед нами!.. Він застібав йому шлейки… як це було кумедно, Господи!.. А щодо Рози — ну, це просто золото, а не дівчина! Вона плакала — прекрасно, натурально плакала. Чудова дівчина! Як тобі треба буде чогось подібного, згадай про неї!

І от я, тільки-но все скінчилось, прибула до тебе розказати все, ні хвилини не гаючись. Тепер я вільна. Хай живе розлучення!

І вона пішла сама собі в танець через кімнати, а баронеса, задумлива та незадоволена, промовила:

— А чому ти мене не покликала поглянути?

Диявол

Селянин стояв біля лікаря перед ліжком умираючої. Стара покірливо, спокійно й просвітлено дивилась на обох чоловіків, прислухаючись до їх розмови. їй прийшов час помирати, вона не опиралась; вона віджила своє: їй було дев’яносто два роки.

В розчинені вікна і двері струменіло липневе сонце, і полум’яне проміння його падало на руду, нерівну долівку, вибиту черевиками чотирьох селянських поколінь. Гарячий вітер доносив запах ланів, пахощі трав, хлібів і листя, спаленого південною спекою. Коники похрипли, наповнюючи село дзвінким сюрчанням, подібним до стукоту де рев’яних тріскачок, які купують на ярмарках дітям.

Лікар, підвищуючи голос, сказав:

— Оноре, ви не можете залишити вашу матір саму в такому стані. Вона кожної хвилини може вмерти!

Селянин розпачливо вів своє:

— Але ж мені треба зібрати хліб, бо надто вже довго він стоїть. І погода якраз добра. А що скажеш ти, мамо?

Стару жінку, незважаючи на близьку смерть, все ще мучила нормандська скнарість, і вона очима й чолом відповіла «так», одсилаючи сина возити пшеницю й залишити її саму на вмирання.

Та лікар, розсердившись, тупнув ногою:

— Ви просто тварина, чуєте! І я вам не дозволю цього зробити!