Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

сімдесят. Філіп не знав, скільки дядькові років, але припускав: щонайменше сімдесят п’ять; до того ж він страждав на хронічний бронхіт і взимку завжди сильно кашляв. Він знов і знов перечитував у підручниках із медицини розділ про бронхіт у літніх людей, хоча давно вже вивчив його напам’ять. Сувора зима могла вбити старого. Філіп мріяв про холод і дощ. Ця думка не виходила йому з голови й перетворилася на ідею-фікс. Спека теж погано впливала на дядька Вільяма, а в серпні три тижні стояла задушлива погода. Філіп уявляв собі, як, можливо, одного дня надійде телеграма з повідомленням про смерть вікарія, і в душі вже відчував неабияке полегшення. Стоячи на сходах і вказуючи покупцям потрібний їм відділ, він розважався думками про те, як витратить гроші. Скільки їх було, він не знав, напевно, щонайбільше п’ять сотень фунтів, але цього йому вистачить. Тоді він зможе одразу попрощатися з крамницею; навіть не писатиме заяву про звільнення, а просто збере свої речі в коробку і піде геть, не сказавши нікому жодного слова; а потім він повернеться до шпиталю. Це найголовніше. Цікаво, чи багато він уже забув. За півроку все пригадає, а потім якнайшвидше складе три іспити — спочатку з акушерства, а потім з терапії та хірургії. Часом його скручувало від страху: а раптом дядько, попри свої обіцянки, залишить усі гроші церкві або парафії. Від цієї думки Філіпові робилося млосно. Невже дядько може бути таким жорстоким? Однак, якщо так станеться, Філіп точно знав, що робитиме: так не може тривати вічно; життя було стерпним лише завдяки планам на майбутнє. Якщо не залишиться надії, страх теж зникне. Єдиний хоробрий вчинок за таких умов — самогубство; Філіп детально обдумав, які ліки вб’ють його без болю і де їх можна знайти. Думка про те, що навіть у найнестерпнішій ситуації він однаково знатиме вихід, бадьорила юнака.

«Другий поворот ліворуч, мадам, і вниз сходами. Перший поворот ліворуч, а потім прямо. Містере Філіпе, відведіть покупця, будь ласка».

Раз на місяць Філіп «чергував». Доводилося йти до свого відділу о сьомій ранку й наглядати за прибиральниками. Коли вони закінчували, він знімав чохли з вітрин та манекенів. Увечері, коли службовці йшли додому, він знову накривав вітрини та манекенів чохлами, а потім ще раз «організовував» прибиральників. Це була брудна й нецікава робота. Читати, писати чи палити не дозволялося, слід було тинятися туди-сюди, і час тягнувся нестерпно. Коли чергування закінчувалося, о пів на десяту, хлопця годували вечерею, і це була єдина втіха. Після чаю о п’ятій годині Філіпів апетит не вщухав, тож він нетерпляче чекав на хліб, сир і густе какао, запропоновані фірмою.

Одного дня, коли Філіп пропрацював у «Ліннс і Седлі» десь три місяці, завідувач, містер Семпсон, увірвався до відділу, закипаючи від люті. Зранку керівник випадково звернув увагу на вітрину, викликав завідувача і зробив йому в’їдливі зауваження щодо підбору кольорів. Вимушений мовчки слухати зверхній сарказм начальника, містер Семпсон відігрався на службовцях і взявся шпетити нещасного хлопця, обов’язком якого було оформлення вітрин.

— Якщо хочеш зробити щось добре, зроби це сам, — лютував містер Семпсон. — Я завжди це казав і надалі казатиму. На вас не можна розраховувати. А ще вважаєте себе розумниками, чи не так? Розумники!

Він кидав підлеглим це слово так, наче воно було найжахливішою на світі образою.

— Невже ви не знаєте, що колір електрик вбиває на вітрині всі інші відтінки синього?

Чоловік люто роззирнувся, і погляд його впав на Філіпа.

— Наступної п’ятниці ви прикрашатимете вітрину, Кері. Подивимося, що у вас вийде.

Продовжуючи розгнівано бурмотіти щось, чоловік повернувся до свого кабінету. Філіпове серце стиснулося. У п’ятницю зранку він узявся за вітрину, мало не непритомніючи від сорому. Обличчя палало вогнем. Як жахливо хизуватися перед очима перехожих; Філіп намагався переконати себе, що такі думки — справжня дурниця, але однаково повертався спиною до вулиці. Шанси, що якийсь студент зі шпиталю йтиме вздовж Оксфорд-стрит о такій годині, були незначними, а більше у Лондоні Кері майже нікого не знав, однак, працюючи, він відчував у горлі великий клубок і уявляв, як, обернувшись, зустрінеться поглядом із кимось знайомим. Він якомога швидше покінчив із роботою. Помітивши, що всі червоні відтінки пасують один до одного, і виставивши сукні подалі одну від одної, Філіп досягнув чудового результату. Завідувач вийшов на вулицю, щоб оцінити його роботу, і не приховував задоволення.

— Я знав, що не помилюся, віддавши цю вітрину вам. Річ у тім, що ми з вами джентльмени (не заперечуєте, якщо я не казатиму цього у відділі, але так і є), а це про щось говорить. Можете не казати мені, що не говорить, бо я точно знаю, що говорить.

Оформлення вітрин стало постійним Філіповим завданням, однак він так і не звик до публічності й ненавидів п’ятничні ранки, коли доводилося братися за роботу. Від жаху він прокидався о п’ятій годині, й від болю в серці заснути більше не вдавалося. Дівчата з відділу швидко помітили його сором’язливість і ще швидше зауважили, що він хитрує, стоячи спиною до вулиці. Вони кепкували з Філіпа і називали його чваньком.

— Напевно, ви боїтеся, що повз вітрину йтиме ваша тітонька і викреслить вас із заповіту.

Загалом стосунки з дівчатами у Кері були непоганими. Вони вважали його трохи дивакуватим, але клишоногість дозволяла юнакові відрізнятися від інших, а незабаром співробітниці виявили, що Філіп справжній добряк. Він ніколи не відмовлявся допомогти, завжди поводився ввічливо і виважено.

— Одразу видно, що він справжній джентльмен, — казали дівчата.

— Якийсь він занадто стриманий, чи не так? — додала одна панянка, на чиє пристрасне захоплення театром Філіп ніяк не відреагував.

Здебільшого дівчата мали кавалерів, а ті, хто не мав, запевняли, що мають, аби ніхто не подумав, наче бракує охочих до них позалицятися. Кілька співробітниць не приховували, що готові пофліртувати з Філіпом, але він спостерігав за їхніми витівками з сумним подивом. Поки що залицяння його не цікавили; до того ж він майже завжди був утомлений і голодний.

106

Філіп уникав тих місць, куди навідувався у кращі часи. Невеличкі збіговиська в шинку на Бік-стрит закінчилися: Макалістер, підвівши своїх друзів, більше туди не приходив, а Гейворд подався до Африки. Залишився тільки Лоусон, але Філіп відчував, що тепер у них із художником немає нічого спільного, і не хотів його бачити. Однак якось, у неділю по обіді, переодягнувшись, Кері рушив уздовж Реджент-стрит (він прямував до бібліотеки на Сент-Мартін-стрит, збираючись провести