Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

Бранн мене не пускає. Але відряджає одного з охоронців за його величністю, щоб той пояснив королю, чого «бажає його обрана».

Після цього тривалий час нічого не відбувається.

І я вже навіть починаю думати, що з цього нічого не вийде, що Аєдан мені не дозволить.

Він же навіть про пастку нічого не сказав.

Та й взагалі йому не до цього зараз.

Точно не дозволить.

Від цієї думки я навіть ловлю себе на боягузливому відчутті полегшення, що мені не доведеться переступати через себе і наближатися до ненависного колишнього чоловіка. Не доведеться більше дивитися на це чудовисько.

І тут я бачу Аєдана, що наближається до нас. Вже у звичному вигляді, та все одно... Він йде, оповитий темрявою, мов мантією. Величезний, владний, моторошний та величний одночасно. А я просто очей не можу відірвати, захоплюючись, танучи від своєї всепоглинущої любові до нього, яка тепер відчувається ще гостріше, і усвідомлюючи повною мірою, що тепер між нами стало ще на одну, непереборну для мене перешкоду менше. Він знову дотримався своєї обіцянки. Захистив та вберіг.

− Ти певна, що хочеш цього? − запитує мій коханий демон, зупиняючись за крок до мене. Буравлячи пильним пронизливим поглядом.

− Я впевнена, що маю це зробити. Я хочу бути вільною від нього, − зізнаюся, дивлячись Аєданові в очі. Більше пояснювати нічого не доводиться.

Кивнувши, він бере мене за руку і веде за собою.

Танрагоса далеко відвести поки що не встигли. Дуже швидко я розумію, що мій колишній чоловік влаштував мені засідку, пробравшись в королівський сад. Звісно, не один, а в компанії свого вірного Калвага та ще цілого загону головорізів, тіла яких тепер зносять на купу демони.

Невже він дійсно думав, що цього ніхто не помітить? 

Мені вистачає побіжного погляду, щоб зрозуміти – решті нічим уже не допоможеш, навіть якби хотілося.

Та ось… Те, що обіцяв мені Аєдан, сталося. Той, кого я так довго боялася, стоїть на колінах у тіні величезного дуба та під невсипущим наглядом двох суворих демонів-вартових. Стоїть з заломленими назад руками, закутими в кайдани, такий нікчемний і жалюгідний зараз, коли зустрів супротивника набагато сильнішого за себе.

Адже з демонами воювати, це не беззахисну дружину батогом пороти, не служниць ґвалтувати зі своєю зграєю гвардійців. Зараз він безсило повісив голову, розгойдуючись з боку в бік, немов на вітру, скигляючи, як нікчемна шавка. А навколо нього стелиться й зміїться голодна Темрява, готова розірвати його на шматки.

Міцно тримаючись за руку Аєдана, я крок за кроком наближаюся до свого колишнього ката. Жалюгідного. Поваленого. І він ніби відчуває мою присутність. Скидає голову, впиваючись поглядом у моє обличчя. Усміхається отруйно розбитими в криваве місиво губами.

− Мі-і-іна, невже ти прийшла?

− Так, я прийшла, Танрагосе, − вимовляю рівно. І навіть тремтінням голосу не видаю, як важко й гидко мені просто перебувати поряд з ним, просто дихати з цією тварюкою одним повітрям.

– І навіщо ж? Може, хочеш покаятися і просити прощення за те, що зрадила свого чоловіка? Що дозволила мене принизити… – шкіриться злісно. – Твій рогатий коханець знає, яка ти віроломна г…

Чорнильна пітьма товстим зашморгом затягується на його горлянці, змушуючи проковтнути останнє слово. Примушує з хрипом заткнутися, у німому жаху витріщивши очі на Аєдана.

− Стули пащеку і слухай, виродку! − гарчить мій демон, затягуючи зашморг.

Тепер повалений безумець навіть поворухнутися не може, скований пітьмою. Тільки дивитися та слухати. І я маю що йому сказати.

– Ні, просити вибачення я не буду, Танрагосе, – здіймаю підборіддя. – Я прийшла сказати тобі, що ти програв. Тобі не вдалося мене зламати. Я вільна і більше не боюсь тебе. Я навіть навчилася не боятися інших чоловіків. І знаєш? Я кохаю Аєдана Рагра, − зізнаюся з величезним задоволенням. І бачу як сіпається в безсилій люті Танрагос, щось нерозбірливо мукаючи. Усміхаюся єхидно, підходячи до нього ближче. Дивлюсь у шалені очі. І добиваю: − Ти так хотів моєї любові, але спромігся викликати в мені лише огиду, страх і ненависть. Ти був мені неприємний і огидний кожен день, кожну мить, що я провела у ролі твоєї дружини. А тепер я зустріла справжнього чоловіка, якого змогла покохати всією своєю душею та всім серцем. Сильного, благородного та щедрого душею. Того, поряд з ким я ще чіткіше зрозуміла, який же ти нікчема, мерзота, яка не заслуговує навіть на мій страх. Ось що я хотіла тобі сказати, Танрагосе. Довго і болісно вмираючи, ти знатимеш, що я вільна від тебе і щаслива з іншим. Прощавай. Гори в безодні.

Переможно посміхнувшись, відвертаюся від нього, і прямую назад до Аєдана. Й тільки тепер розумію, що все це він також чув. І тепер дивиться на мене так, що навіть мурашки по шкірі біжать. Дивно дивиться. Лячно жадібно. Бентежно.

− Все сказала, що хотіла? – скидає брову.

– Так, – киваю обережно.

– Заберіть виродка геть. Я потім ним займусь, – наказує своїм воїнам. І Танрагоса, що досі мукає й смикається в тенетах пітьми, волочать кудись у невідомому напрямку, як мішок з кістками.

– Що ти з ним зробиш? − нерішуче застигаю я за крок від коханого.

− Тобі не треба цим перейматися, маленька. Обіцяю лише, що подихати він справді буде довго і болісно, ​​– Аєдан, помітивши, що підходити ближче я не збираюся, сам крокує назустріч.

І раптом підхоплює мене на руки, щоб уже за мить, попрямувати разом зі мною геть від цього дуба, від мертвих тіл і вартових, що діловито снують навколо.

Я й не думаю заперечувати. Кладу голову йому на плече, дозволяючи собі розслабитися, дозволяючи собі просто насолодитися цим довгоочікуваним, але від того таким несподіваним, відчуттям повної свободи. Моментом справжньої перемоги над втіленням мого страшного минулого. 

Я сама собі здаюся невагомою. Серце вистрибує з грудей. А душа ширяє поміж хмар. Я вільна. Справді вільна. Я щаслива. І я кохаю. Так сильно кохаю.