Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Чотири сезони 📚 - Українською

Читати книгу - "Чотири сезони"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чотири сезони" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 176 177 178 ... 185
Перейти на сторінку:
дехто — не спілкується й досі). І ніхто, з тією медсестрою включно, ніколи зі мною про це не заговорював.

Вона розвернулася й рушила в бік лікарні.

— Сестро! — гукнув я. — Нема часу. Візьміть у «швидкій». Дитина зараз вийде.

Медсестра слухняно змінила напрям, ковзаючись у крижаній каші у своїх білих туфлях на каучуковій підошві. А я повернувся до міс Стенсфілд.

Замість уповільнитися, «локомотив» набирав обертів… а потім її тіло ще раз напружилося й закам’яніло. Знову показалася голівка. Я чекав, що вона ковзне назад, але цього не сталося. Дитина виходила з лона матері. Зрештою, потреби в щипцях не було. Немовля мало не вилетіло мені в руки. На його голеньке скривавлене тільце сипав мокрий сніг — і то був хлопчик, не помітити статевих ознак було важко. Його шкіра парувала від холоду, і чорний крижаний вечір відбирав рештки материнського тепла. Скривавлені кулачки мляво хитнулися; маля тоненько й жалібно пискнуло.

— Сестро! — на всю горлянку заволав я. — Воруши сракою, суко! — Казати таке було неприпустимо, але на якусь мить мені здалося, що я знову у Франції й за хвилину над нашими головами знову засвистять снаряди, посиплють, шурхочучи, як та невблаганна пороша. Пекельно застрекочуть кулемети. З темряви виникатимуть німці, вони бігтимуть, і ковзатимуться, і лаятимуться, і вмиратимуть у бруді й димному тумані. «Дешева магія, — подумав я, дивлячись, як звиваються, крутяться й падають на землю тіла. — Але твоя правда, Сандро: це все, що в нас є». І то був якраз той момент мого життя, джентльмени, коли я вперше і востаннє впритул наблизився до божевілля. — СЕСТРО, ЗАРАДИ БОГА, ШВИДШЕ!

Маля знову писнуло — так тихенько, розгублено! — та й замовкло. Пара від його шкіри вже здіймалася ледь помітними цівочками. Я притулився ротом до його личка, вдихаючи запах крові та м’який вогкий аромат плаценти. Дмухнув повітря немовляті в рот і почув, як відновлюється нерівний шелест дихання. І раптом виявилося, що медсестра вже стоїть поряд, тримаючи ковдру в руках.

Вона вже простягнула її мені. Та враз відсмикнула руку.

— Докторе, а що… а що, як це монстр? Чудовисько якесь?

— Дай мені ковдру, — наказав я. — Зараз же дай ковдру, сержанте, поки я тобі, падло таке, голову на сраку не натягнув.

— Так, докторе, — цілковито спокійно відповіла медсестра (ми маємо дякувати Богу за жінок, джентльмени, за жінок, які так часто все розуміють, просто не намагаючись зрозуміти) і простягнула мені ковдру. Я загорнув дитину і передав їй.

— Гляди не впусти, сержанте, бо свої нашивки в мене з’їси.

— Так, докторе.

— Це, сержанте, дешева, сука, магія, але це все, з чим нас залишив Господь.

— Так, докторе.

Я дивився, як вона дріботить із дитиною на руках до лікарні. Юрба на сходах розступилася, даючи дорогу. Потім сам зіп’явся на ноги й відступив од тіла на крок назад. Його дихання, як і в немовляти, стало уривчастим… зупинилося… знов уривчасте… спинилося…

Я позадкував. Нога на щось натрапила. Я розвернувся. Її голова. І, неначе за велінням якоїсь зовнішньої сили, я опустився на коліно й перевернув ту голову. Очі були розплющені — ті горіхові очі, що завжди дивилися так прямо й були сповнені життя та рішучості. Проте рішучість нікуди не поділася. Джентльмени, вона мене бачила.

Її зуби були стиснуті, губи розтулилися. Крізь губи та зуби швидко просочувалося вперед-назад дихання — вона «локомотивила». Очі ворухнулися, зіниці трохи перекотилися вліво, неначе хотіли краще мене бачити. Губи розійшлися. Вони беззвучно вимовили три слова:

— Дякую, докторе Маккерон.

І я їх почув, джентльмени, але не з тих вуст. Вони пролунали на певній відстані — за двадцять футів од мене. Із голосових зв’язок. А що її язик, губи й зуби, за допомогою яких ми формуємо слова, перебували переді мною, то замість слів вийшла невиразна модуляція звуку. Та їх було дев’ять, дев’ять чітких звуків, як дев’ять складів у тому реченні:

— Дякую, докторе Маккерон.

— Прошу, міс Стенсфілд, — сказав я. — Це хлопчик. — Її губи ще раз ворухнулися, і з-позаду мене долинуло тонке примарне:

— Ппчиииии…

Її очі потьмяніли, зосереджений рішучий вираз щез. Вони вдивлялися в щось позаду мене — може, у те чорне сльотаве небо. Потім заплющилися. Вона знову запихкала локомотивом… а тоді просто завмерла. Усьому, що відбувалося, настав кінець. Трохи бачила медсестра, і водій «швидкої» теж бачив, поки не зомлів. Однак тепер усе скінчилося. Напевно. Лишилися тільки рештки потворної аварії тут, перед лікарнею… і новонароджене немовля там, усередині.

Я підвів погляд на статую Гаррієт Вайт. Вона стояла, скам’яніло вдивляючись у Медисон-сквер-ґарден, так, ніби не сталося нічогісінько вартого уваги, так, немовби подібна рішучість у такому жорсткому безглуздому світі, як цей, не означала зовсім нічого… або ще гірше — тільки вона щось по-справжньому й означала, тільки вона могла щось змінити.

Пригадую, я опустився навколішки в снігову кашу перед її відокремленою головою і розплакався. Пригадую, я все ще плакав, коли інтерн і дві сестрички допомогли мені звестися на ноги й повели всередину.

Люлька Маккерона згасла.

Він знову розпалив її довгастою запальничкою, а ми всі сиділи в повній тиші й навіть не дихали. Надворі вистогнував і завивав вітер. Маккерон рвучко закрив запальничку й підвів погляд. Та неначе трохи здивувався, побачивши, що ми досі на місцях.

— Оце й усе, — сказав він. — Кінець! А чого ви чекаєте? Огняних коней? — Він пирхнув, та потім наче передумав. — Я заплатив за її похорон із власної кишені. У неї більше нікого не було. — Він ледь помітно всміхнувся. — Ну… ще була Елла Девідсон, моя медсестра. Вона наполягла на тому, щоб я взяв у неї двадцять п’ять доларів, хоча заледве могла собі дозволити такі витрати. Та коли Девідсон на чомусь наполягала… — Він знизав плечима й тихо розсміявся.

— А ви цілком упевнені, що то був не рефлекс? — несподівано для самого себе вимогливим тоном запитав я. — Ви абсолютно точно бачили…

— Абсолютно точно, — холоднокровно відповів Маккерон. — Якби матка скоротилася лише раз, то був би рефлекс. Але завершення пологів тривало не кілька секунд, а кілька хвилин. Інколи я думаю, що вона могла б і довше протриматися, якби в цьому була потреба. Дякувати Богові, не було.

— А що сталося з дитиною? — поцікавився Йогансен.

Маккерон запахкав люлькою.

— Усиновили,

1 ... 176 177 178 ... 185
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири сезони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чотири сезони"