Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— І чому ж? — навіть не пробуючи заперечити, запитав Зорій.

— Та чув і я про ту чекістську операцію, навіть ознайомився з деякими архівними матеріалами, — Прощун зупинився й повернувся до Зорія. — Облиште цю справу, Богдане Даниловичу. Немає там ніякого скарбу. Якби був — давно б уже хтось віднайшов.

— А хто його шукав? Як мені відомо, цього серйозно ніхто не робив відтоді, як пролунав останній постріл у тому лісі, — Зорій знову рушив уперед, а разом із ним — Ігор. — Але мене, кажу тобі, більше цікавлять ті події із суто пізнавального боку.

Віднедавна я почав прискіпливо вивчати нашу історію. Та ще й оказія така трапилася… — Зорій замовк.

— Ви не подумайте, Богдане Даниловичу, — я не втручаюся у ваші справи. Для мене велика честь вам допомогти, хоч би яку ви мали мету цього приїзду.

— Є в мене один знайомий письменник, — наче не почув репліки Зорій, — який описав у своєму романі події тих років так, наче сам був присутній у тих місцях, знав своїх героїв особисто.

— Як називається книжка?

— Ще ніяк, — швидко відповів Зорій. — Мені довелося випадково ознайомитися з частиною рукопису. Але після того ознайомлення я підсів на цю тему, як на наркотик. Ото й вирішив скористатися можливістю, поки ще працюю і можу на дурничку, під виглядом нагальних службових справ задовольнити свою цікавість.

— Та не турбуйтеся, Богдане Даниловичу, я ж пообіцяв, що не буду цікавитися вашими справжніми намірами, — засміявся Прощун. — Ви так детально заглибилися в предмет, що складається враження, наче виправдовуєтеся.

— Гаразд, Ігоре, вибач. Вважаймо, що прелюдію закінчено. Так ти впевнений, що знайдеш ті місця без проблем?

— Без найменших, Богдане Даниловичу.

— Тоді давай домовимося, коли і як ми туди доберемося. Бажано, щоб зайві очі, ноги та колеса нас туди не супроводжували.

— Думаю, треба зробити таким чином…

Богдан Зорій та Ігор Прощун залишили територію кладовища хоч і одним шляхом, але порізно. Недалеко від брами — входу на Личаківський цвинтар — пара пильних очей їхній вихід зафіксувала…

Ігор Прощун виявився вправним водієм. Більше того, він добре знав тутешні дороги, передбачливо гальмував перед небезпечними перехрестями й роз’їздами, вчасно обминав глибокі ритвини й різні предмети-перешкоди, що раз у раз траплялися на шляху.

— Переїдемо ось це село, потім буде майже непомітний з’їзд із траси, а там і потрібний нам ліс, — Прощун крутнув кермо вправо-вліво, об’їжджаючи чергову яму. — Я, Богдане Даниловичу, довезу вас до потрібного місця, а далі вже ходіть самі.

Буду чекати на просіці. Тільки щось мені не подобається наш кортеж, — Прощун раз по раз поглядав у дзеркало заднього огляду.

Зорій повернувся на сидінні й подивився в заднє вікно.

На відстані двохсот метрів рухався автомобіль-седан сірого кольору.

— Ану, Ігоре, піддай газу! — Зорій потер руки, наче передбачаючи якусь цікаву гру. Вони саме виїжджали з села, і Прощун натиснув на акселератор. «Шкода-октавія» різко набрала швидкості.

Зорій знову повернувся назад.

— Не відстають, гади! Ну, що ж робити?

— Богдане Даниловичу, а то ви не знаєте? — Прощун проїхав ще метрів з триста й різко зупинився на узбіччі. — Краще з’ясувати все зараз і тут, бо до повороту в ліс залишилося кілометрів зо два.

Сірий седан спочатку теж різко загальмував, а потім усе-таки поволі став наближатися. Прощун і Зорій сиділи в салоні, спостерігаючи за діями переслідувачів. Зрозуміло, що в чистому полі, де окрім двох автомобілів немає жодних предметів, які рухалися б або чимось іншим привертали до себе увагу, в пасажирів сірого седану не було шансів закамуфлювати свій інтерес до переслідуваних.

Нарешті сіра машина наблизилася, і Зорій міг уже розпізнати не лише її марку, а й номер. То був «Фольксваген-пасат», за кермом якого сидів…

Упізнавши водія і зрозумівши, що той в автомобілі сам, Зорій рішуче вдарив себе рукою по коліну й видихнув: «їдьмо».

— Куди? — широко розплющив очі Ігор.

— Туди, куди ми їхали.

— А…?

— Там той, хто треба. Щоправда, він у мене дістане по перше число. Уперед!

«Шкода» рушила, а за нею поквапився і «Фольксваген».

Герасим Васильович Берун, як і більшість керівних членів у найвищих ешелонах української влади, мав хобі. Ні, у великий теніс чи більярд голова СБУ грав коли-не-коли, кататися на лижах у Карпати чи до Швейцарії він теж вряди-годи вирушав разом із сім’єю. Але нестримну пристрасть Герасим Васильович виявляв у зовсім нехарактерній для чиновників такого рангу царині. Він розводив курочок. У своєму заміському маєтку Берун мав спеціально виділену територію, на якій копошилися десятки різних чубарок, зозулястих, несучок, екзотичних і звичайних курей та півнів. Вони кудкудакали, співали, квоктали на всі голоси і всіма, що є тільки на землі, тонами. І в усьому цьому гармидері голова СБУ був спецом значно кращим, ніж в оперативних справах.

Оце й зараз він приїхав сюди, щоб одвести душу, поспілкуватися зі своїми улюбленцями, потримати деяких з них на руках, погладити, поговорити. Тільки-но Берун одягнув поверх костюма свій улюблений спецхалат, як до вольєру підбіг захеканий сторож Сергій Олександрович і притьмом випалив: