Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дім, в якому… 📚 - Українською

Читати книгу - "Дім, в якому…"

2 168
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дім, в якому…" автора Маріам Сергіївна Петросян. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 176 177 178 ... 216
Перейти на сторінку:
точно чиїсь батьки! — хвилюється Руда. — Тільки батьки на таке здатні.

— Ти думаєш, там можуть бути наші бабусі? — з жахом питає Сліпий. Він теж стирчить біля підвіконня, але назовні, звичайно, не висовується.

— Чому саме бабусі? — дивується Руда.

— Що там таке? — кричу я. — Що трапилося?

До мене обертається тільки Сфінкс.

— Там намети. Біля самого Дому, — пояснює він. — Чотири штуки.

— Кемпінг! — кричить Табакі, висячи на віконних ґратах. — Цілий кемпінг месників!

Я починаю вдягатися. Чомусь у страшенному поспіху. На підвіконня мені не вдасться піднятися, навіть якщо з нього всі злізуть, але я однаково поводжуся так, ніби зараз підведуся, розштовхаю всіх і теж погляну.

Єдиний, хто залишився на ліжку, крім мене, — Лорд. Палить і вдає, що йому на все начхати.

— Бабусі якраз навряд чи поселилися б у наметах, — каже Руда. — Мені так здається...

Руда стоїть на підвіконні на весь зріст, у куцій майці на бретелях і в трусах. Майка не дотягує до пупка, а трусики в неї яскраво-червоні, під колір волосся. Під пахвою затиснутий запорошений ведмедик. Я думаю, що Лордові це зовсім не подобається. Що він тому й сидить такий похмурий, бо Руда стирчить у вікні напівгола, хоча йому б краще потішитися, що не зовсім голяком. Вона й без майки там запросто могла би встати; хто-хто, а я ж то знаю.

— У Сліпого параноя, — хихикає Табакі. — Останнім часом йому скрізь увижаються чиїсь бабусі. Він просто втратив через них спокій.

— А чому не дідусі? — питає Русалка.

— Цікаво, коли вони вилізуть назовні? — каже Лері.

Я вже одягнений і підповзаю на край ліжка, ближче до них. Як не подивитися, то хоч послухати. Македонський, помітивши мою зацікавленість, підходить до ліжка.

— Хочеш подивитися? Повзи до вікна, я тебе підсаджу.

— Не треба, — кажу я.

Поки я повзу до вікна, Русалка з нього злізає. Вона в чоловічій піжамі, яка їй завелика розміри десь на три. Рукави вона підкотила, але штанини теліпаються, як у клоуна. Руда, тримаючись за ґрати, протягує мені руку й витягує вгору, майже без допомоги Македонського, який підштовхує знизу.

І ось я нарешті їх бачу. Чотири намети. Два захисного кольору, один жовтогарячий і один темно-синій. Стоять вони справді впритул до сітки, неначе Дім виростив їх на собі за ніч, як гриби.

— Мені здається, це екстремали з шостої, — каже Сфінкс у задумі. — Може, Чорний вирішив почати привчати їх до зовнішності. Поетапно.

— Підемо надвір? — кричить Руда. — Подивимося на них зблизька?

— А сніданок? — обурюється Шакал. — Ви всі зовсім уже перестали снідати. Мені самому в їдальні нудно!

Я дивлюся на намети довше, ніж решта, бо останнім їх побачив, а також через те, що не можу злізти. Усім вже набридло обговорювати це явище, і через деякий час я залишаюся на підвіконні сам-один. Македонський, знімаючи мене, старанно відвертається від вікна.

— Ти чого? — запитую я його.

Він стенає плечима.

— Та так... Нецікаво.

Чомусь я йому не вірю.

У коридорі всі дружно похмурніють і надягають темні окуляри. Стіни вже не страшні. Вони тепер ясно-кремові, рівні та чистенькі. Ось тільки страшенно смердить фарбою.

— Ми тепер як продовження Могильника, — засмучується Лері. — Як жити?

Усі решта мовчать.

У дворі зібралося вже пів-Дому. Багато хто — в піжамах. Стає зрозуміло, що Сфінкс таки помилився. Пси шостої тут ні при чому. Їм, як решті, так само не терпиться з’ясувати, хто ховається в  тих наметах. Навіть Брати Поросята тут, сидять рядком, зсунувши візки, й видивляються з однаково роззявленими ротами. Щоправда, ніхто не ризикує наблизитися до сітки.

Нарешті запона одного з наметів відкидається, випускаючи трьох. У мішкуватих комбінезонах захисного кольору. Голених наголо. З порожніми очима, достеменно як у ведмедя Рудої. Бажання познайомитися з ними ні в кого не виникає. Навпаки, всі, хто стояв ближче до сітки, відходять від неї чимдалі. Коли через декілька хвилин я озираюся, мені здається, що на подвір’ї нас стало набагато менше.

Один із наметників притискається до сітки, зобразивши на обличчі усмішку. Я на максимальній швидкості відкочуюся до ґанку, і тільки впершись колесами в сходи, розумію, що ще ніколи в житті ще не їздив задом наперед так швидко. Лері обганяє мене і злітає сходинками нагору.

— Порожня шкура! — бурмоче він на бігу. — Порожня шкура!

Логи один за одним ховаються у дверях.

Наметник пропихає крізь чарунки сітки пальці та щось каже. Продовжуючи посміхатися. Краще б він цього не робив. Легше було б дивитися, як це робить ведмідь Рудої. Подвір’я блискавично порожніє.

Повз мене проїжджають Брати Поросята, і кожен зачіпає мій візок, бо я стирчу попід самими сходами. Потім пробігають Зебра та Мрець, штовхаючи перед собою зарюмсаного Слона, і мало мене не перевертають. Одним з останніх утікачів виявляється Шакал.

— Чого вони хочуть? — питаю я його. — Хто вони такі?

— Порожні шкури, — відповідає він діловито, розмотуючи шворку з абордажним гаком. — Шукають того, хто, як їм здається, їх позаповнює.

— Я нічого не зрозумів! — кричу я йому, але він уже на ґанку, люто обговорює щось з Рудим і зовсім мене не чує.

Сліпий

— У світобудові є три царства, — відповів старий. — Це царство без омани, царство омани і царство істини.

Дун Юе. Нові пригоди царя мавп

Сліпий перетинає подвір’я, що натягнуло за день сонячного жару. Асфальт приємно гріє ступні, поколює щетинка газонної трави. Під дубом трава густішає і м’якшає. Він зупиняється перед деревом, дає рукам увійти в нього, і на долонях залишаються ребристі відбитки кори. Піднімається поволі, хоча міг би злетіти, як кішка, але зараз це не його дерево, сьогодні він гість на ньому. Коридор направо від входу без дверей; там колись висіли гойдалки, які Слон обірвав, волаючи «я лечу!», наліво — вузький прохід для дрібненьких і худих, ця гілка прохолодніша, ніж інші, котрі зберігають сліди підйомів і спусків, і підніматися по ній приємно. Сліпий піднімається, насвистуючи, щоб попередити про себе.

Горбач каже: «Привіт!» — і шурхоче гілкою. У привітанні не чути радості, але Сліпий іншого й не чекав, Горбач заліз сюди, мріючи усамітнитися, а не для того, щоби приймати гостей. Зате каркання Нанетти, яка продирається до нього крізь листя, сповнене захвату. Крила ляпають його по щоці, на плечі утворюється желе з посліду. Вона поважчала, й пахне від неї повноцінною дорослою вороною, тобто не дуже приємно. Поки вони з Нанеттою гладять одне одного, Горбач запитує, чого Сліпому стало треба на дереві.

— Та, загалом, нічого... — каже Сліпий. — Зіграєш для мене?

Горбач мовчить.

Нанетта відлітає й таранить крону, виспівуючи на все горло, танцює у них над головами, шумить за трьох, вдаючи, ніби її дуже багато. Сліпий витирає майку, долоня стає липкою.

— Навіщо? — питає Горбач.

Голос його — інший, не той, що у спальні; це впевнений голос, хоч і тихий.

Сліпий робить крок уперед; лице — наче паперова маска, на долонях — звиви, закривини дерева та пташиний послід. Він говорить:

— Просто так, — і сідає в чашоподібну розвилку, єдине місце тут, де можна сидіти зручно. Він вибирав це місце

1 ... 176 177 178 ... 216
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім, в якому…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дім, в якому…"