Читати книгу - "Танок з драконами"

І вони справді співали, ніжно і прегарно. Їхні пісні лунали правдивою мовою, і Бран не впізнавав слова, але голоси нагадували йому чисте зимове повітря.

— Де решта вашого племені? — якось запитав Бран Листянку.

— Пішла в землю, — відповіла вона. — У камені, у дерева. Перед з’явою першолюдей уся земля, що ви звете Вестеросом, була нашою домівкою. Та навіть тоді нас не було багато. Боги дарували нам довге життя, але не велике число — щоб ми не переповнили землю, як олені переповнюють ліс, коли на них не полюють вовки. Тоді займався ранок цього світу, і наше сонце котилося догори. Тепер воно вже сідає, і ми переживаємо довгий, давній занепад. Велетнів теж майже не лишилося — а вони ж були нам найгіршими ворогами і водночас братами. Великих левів західних пагорбів винищили до ноги, однорогів лишилася жалюгідна купка, мамутів — хіба що кількасот. Лютововки переживуть нас усіх, але їхня остання година теж прийде. У світі, створеному людьми, для них немає місця. І для нас теж.

Листянка здавалася сумною, коли це казала, і Бран засумував теж. Лише згодом він подумав: «А люди не сумували б. Вони б лютували. Вони б кипіли ненавистю і заприсяглися жорстоко помститися. Де співці співають сумних пісень, там люди б’ються і перемагають.»

Одного дня Мейра з Йодженом вирішили, попри засторогу Листянки, піти до річки подивитися.

— Я теж хочу! — сказав Бран.

Мейра кинула на нього погляд, повний безнадії. Річка текла за шістсот стоп унизу, крутими схилами і кривими протоками, пояснила вона, а наприкінці доведеться ще й лізти мотузкою.

— Ходор ніколи не подолає весь шлях з тобою на спині. Вибач мені, Бране.

Бран пригадав часи, коли ніхто не лазив угору та вниз краще за нього — навіть Робб чи Джон. Одній частині його душі кортіло нагримати на брата і сестру, що залишали його на самоті, іншій — розквилити слізьми. Але він був майже дорослий чоловік, і тому нічого не сказав. Та коли вони пішли, Бран вліз у шкуру Ходора і рушив слідом.

Велетень-стайняр більше не опирався йому, як уперше, у озерній вежі під час грози. Наче собака, з якого нагайкою вибили непокору, Ходор скручувався клубочком і ховався, коли Бран тягнувся до його свідомості. Схованка знаходилася десь у таких глибинах, де навіть Бран не міг його дістати. «Ніхто не хоче заподіяти тобі зла, Ходоре, — казав він подумки чоловікові-дитині, чию плоть підкорював собі. — Я лише хочу трохи побути сильним. Я віддам тобі тіло, як віддавав завжди.»

Коли він перебував у Ходорі, ніхто навіть не здогадувався. Бранові досить було посміхатися, робити все, що скажуть, і час від часу бурмотіти «Ходор». Тоді він міг ходити за Йодженом та Мейрою, скільки душа забажає, щасливо вишкірятися і не викликати підозри, що це насправді він. Зрештою, Ходор почав тягатися слідом, просили його чи ні. Цього ж разу Троски навіть пораділи, що велетень пішов з ними: Йоджен зліз мотузкою донизу без особливого клопоту, та коли Мейра забила сандолею сліпу білу рибу, і настав час повертатися, хлопцеві затремтіли руки, і він не доліз угору; довелося обкручувати мотузку навколо його стану і прохати Ходора підтягти догори.

— Ходор, — бурчав він щоразу, як брався тягти. — Ходор-ходор-ходор.

Місяць висів серпиком, тонким і гострим, наче лезо ножа. Літо викопав одірвану руку — чорну, вкриту памороззю, чиї пальці стискалися і розтискалися, шкребучи по замерзлій сніговій кірці. М’яса на ній лишилося вдосталь, щоб наповнити порожнє черево, а потім вовк ще й розщепив кістки у пошуках мозку. І лише тоді рука втямила, що давно мертва.

Бран їв разом з Літом та його зграєю — у шкурі вовка. Круком він літав з іншою зграєю, кружляв над пагорбом у західному сонці, вишукував ворогів, відчував крижаний доторк вітру. Ходором він досліджував печери: знаходив цілі комори кісток, глибокі ходи під землю, моторошне місце, де зі стелі догори дригом висіли кістяки велетенських кажанів. Він навіть перетнув тендітний кам’яний міст, що вигинався над безоднею, і на дальньому її березі відкрив для себе ще проходи та печери. Одна з них повна була співців, розсаджених подібно до Бріндена у мереживі коренів оберіг-дерев, що спліталися навколо їхніх тіл та пронизували наскрізь. Більшість співців здалися йому мертвими, та поки він ходив перед ними, вони розплющували очі й стежили за полум’ям смолоскипа, а потім один з них розтулив і стулив зморшкуватого рота, ніби намагався заговорити.

— Ходор, — сказав йому Бран і відчув, як справжній Ходор ворухнувся у своїй схованці.

Сидячи напівмерцем-напівдеревом на престолі з коренів у великій печері, князь Брінден здавався не людиною, а радше моторошною лялькою, зробленою з покрученого дерева, старих кісток і гнилої вовни. Все, що здавалося живим у блідій руїні, було обличчя з єдиним червоним оком, що палало, наче остання жарина у згаслому багатті, оточене звивистими коренями і клаптями білої сухої шкіри на жовтому черепі.

Вигляд його досі жахав Брана… корені оберегів, що зміїлися крізь висхлу плоть, гриби, що витикалися зі щік, білий дерев’яний хробак у очниці, де колись було око. Бран почувався спокійніше, коли смолоскипи не було запалено. У пітьмі він міг уявити, що до нього шепоче добре знайомий йому триокий гайворон, а не зловісний зогнилий труп.

«Колись і я стану таким самим.» Брана жахала ця думка. Невже мало йому бути калікою з нерухомими ногами? Хіба він мусить втратити і решту тіла, віддати роки життя на те, щоб крізь нього проросло оберіг-дерево? Листянка сказала, що князь Брінден бере з дерева життєві сили. Він не їв і не пив, але спав, бачив сни, спостерігав. «А я ж хотів стати лицарем, — згадав Бран. — Я бігав, лазив і вчився битися.» Тисяча років минула з тієї пори.

То ким він став? Браном-калікою, Браном з дому Старк, принцом втраченого королівства, господарем спаленого замку, спадкоємцем чорних руїн. Він гадав, що триокий гайворон виявиться чаклуном, старим мудрим чародієм, що вилікує йому ноги. Але то була дурна дитяча мрія — це він вже зрозумів. «Я надто дорослий для порожніх дурниць, —