Читати книгу - "Чотири після півночі"

Пам’ятаю один вечір у неї вдома — до мене Арделія жодного разу не приходила, — коли вона сказала: «Я засинаю, Дейве. Я тепер увесь час сонна. Скоро прийде час мого спочинку. Коли він настане, я хочу, щоб ти спочив зі мною. Ти мені припав до душі».

Звісно, я був п’яний, але від її слів мене мов снігом обсипало. Мені здалося, що я її зрозумів, але коли перепитав, то вона тільки засміялася.

«Ні, не так, — сказала вона й кинула на мене глумливий погляд. — Я кажу про сон, а не смерть. Але тобі треба буде поїсти зі мною».

Від цього я протверезів за мить. Їй здавалося, що я не знаю, про що вона говорила, але ж я знав. Я бачив.

Після того вона почала питати мене про дітей. Питала, котре з них мені не подобається, хто, на мою думку, був надто хитрий, а хто забагато галасував і хто був найбільшим шибеником.

«Це Непослухи, вони не заслуговують на життя, — казала вона. — Вони невиховані, шкідливі, після них у книжках усе покреслено олівцем і бракує сторінок. Хто з них, по-твоєму, заслуговує смерті, Дейві?»

От тоді я зрозумів, що мушу тікати від неї, і навіть якщо єдиний мій вихід — самогубство, то все одно мені краще втекти таким чином. Розумієте, з нею щось коїлося. Її волосся стало тьмянішим, а на шкірі, що завжди була бездоганною, з’явилися якісь плямки. Було ще дещо — я бачив ту штуку, в яку перетворювався її рот, — тепер я бачив її постійно, прямо під шкірою. Але вона стала зморшкувата і схожа на індичу сережку, а ще її ніби вкривало павутиння.

Одного вечора ми лежали в ліжку й Арделія побачила, як я роздивляюся її волосся, і сказала: «Ти бачиш, як я змінююся, чи не так, Дейві? — Вона поплескала мене по обличчі. — Усе гаразд; це абсолютно природно. Так завжди буває, коли я готуюся до сну. Незабаром я знову засну, і, якщо ти хочеш приєднатися, тобі скоро треба буде дібрати дитину. Або двох. Або трьох! Укупі веселіше! — Вона залилася скаженим сміхом, а коли глянула на мене, її очі знову почервоніли. — Хай там як, я не хочу залишати тебе. Окрім усього іншого, це було б небезпечно. Ти ж розумієш це, правда?»

Я сказав, що розумію.

«Тож якщо ти не хочеш помирати, Дейві, то все треба зробити скоро. Дуже скоро. А якщо ти вирішиш залишитися, то скажи мені зараз. Ми можемо вже сьогодні закінчити наші стосунки в приємний і безболісний спосіб».

Вона схилилася наді мною, і я відчув запах з її рота. Він нагадував тухлий собачий корм, і я не міг повірити, що колись, тверезим чи п’яним, цілував губи, з яких линув цей сморід. Але якась частина мене — крихітна частина, — певно, будь-що-будь хотіла вижити, бо я сказав, що таки хочу приєднатися до неї, але мені потрібно більше часу, щоб підготуватися. Зібрати думки.

«Тобто, щоб випити, так? — сказала вона. — Тобі варто стати на коліна й уславити свої жалюгідні нещасливі зірки за мене, Дейве Данкане. Якби не я, ти б лежав у канаві вже за рік або й менше. Зі мною ж ти зможеш жити майже вічно».

Її рот витягся лише на мить, витягся і торкнувся моєї щоки. І якимось дивом я спромігся не заволати.

Дейв подивився на них втомленими, приреченими очима. А тоді усміхнувся. Сем Піблз назавжди запам’ятав, яка та усмішка була примарно-страшна; з тих пір вона переслідувала його в снах.

— Але то нічого, — мовив він. — Десь глибоко в душі я й досі безперестанку кричу.

7

— Хотів би я сказати, що врешті зміг звільнитися від її влади, але це неправда. То була просто проява — чи як там публіка з Програми називає найвищу силу. Вам слід розуміти, що на 1960 рік я був повністю відрізаний від решти міста. Пригадуєш, Семе, я сказав, що колись був членом Ротаріанського клубу? Так от, у лютому 60-го ті хлопці не довірили б мені навіть чистити унітази у своїх туалетах. З погляду Джанкшн-Сіті, я був іще одним Поганцем, що став волоцюгою. Люди, яких я знав усе життя, переходили на інший бік дороги, щойно мене забачивши. У ті дні в мене була статура бронзового орла, але пійло все одно роз’їдало мене зсередини, а що не забирало воно, те забирала Арделія Лорц.

Я не раз боявся, що вона кинеться на мене, щоб підживитися, але Арделія жодного разу не зробила цього. Можливо, у цьому сенсі з мене було небагато користі… але гадаю, що насправді причина тут інша. Навряд чи вона любила мене — і не думаю, що Арделія була здатна когось любити, — але гадаю, що їй було самотньо. Думаю, що вона прожила — якщо можна назвати те, що вона робила, життям — дуже довго і що вона мала…

Дейв замовк. Його скоцюрблені пальці неспокійно барабанили по коліну, а очі знову відшукали на обрії елеватор, ніби його вигляд заспокоював цього чоловіка.

— Здається, найкраще підійде слово «супутники». Гадаю, що певну частину життя при ній були якісь компаньйони, але на час її появи в Джанкшн-Сіті вона, мабуть, уже дуже довго не мала нікого. Не питайте, що Арделія таке сказала і з чого я зробив ці висновки, бо я не пам’ятаю. Цей спогад утрачено, як і чимало інших. Але я майже переконаний, що це правда. І вона вподобала мене на це місце. Я майже впевнений, що пішов би за нею, якби її не викрили.

— Хто її викрив, Дейве? — спитала Наомі, нахилившись уперед. — Хто?

— Заступник шерифа Джон Павер. У ті дні шерифом округу Гомстед був Норман Бімен, і Норм був найкращим доказом того, що шерифів треба призначати, а не обирати. Люди обрали його на цю посаду, коли він повернувся до Джанкшн-Сіті в 45-му з повною валізою медалей, які заслужив, коли армія Паттона йшла Німеччиною. Він був скажено задерикуватий, цього ніхто не міг заперечити, але як шериф