Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Авжеж, Рольф таки скоріше, ніж Катаріна. В його очах застиг якийсь непроглядний, затінений дивною скорботою вимір, і цей вимір залишається непроникним, робиться ще щільнішим, коли Рольф починає бавитися зі своїм синочком Гольгером, садить його собі на коліна чи витрушує з торбинки кубики й заходжується разом із малим складати на підлозі будиночок. У такі хвилини він міцно обіймає хлопчика або задивляється на нього поглядом, сповненим чужої, холодної ніжності й скорботи. Той погляд, повитий ніжністю й скорботою чомусь викликає в нього лиховісне передчуття, навіть як Рольф зводить очі на Катаріну. Ота недбала ніжність, коли він проходить повз неї і торкається її плеча або коли торкається її руки, даючи припалити чи беручи в неї чашку... Це зовсім не ті непристойні жести, що їх робить у таких випадках Кольшредер. У Рольфових жестах є щось невимовне й глибоке, як у зневіреної людини, котра знає, що на неї щось чигає... Що?

Певна річ, те, що він вивчав банківську справу разом з отим Беверло, обернулося згубними наслідками. Але ж саме це й була його заповітна мрія! Згодом Рольф навіть працював в одній із Бляйблевих філій — працював нишком і старанно, а тоді почав жбурляти каміння й перекидати та підпалювати автомашини. За тою роботою він і познайомився з Веронікою. Про свого старшого сина Рольф ніколи не згадує, як і про Вероніку та Беверло, тільки й досі ретельно вивчає банкові та біржові бюлетені і має звичку за чашкою кави, чаю чи склянкою молока так тихенько, сухо й лиховісно прошепотіти: «Сьогодні я читав економічний додаток і знайшов між рядками сто одинадцять покійників. А може, їх там було всього лиш дев'яносто дев'ять чи навіть і всі сто двадцять...»

Ці його слова лупають виважено, холодно й жорстоко, мов повідомлення з бойовища після наступу чи відступу. Та навіть Рольф не зумів пояснити йому суті «економічних процесів», як висловлюється Корчеде,— хоча б тих, що відбуваються в «Блетхені» та навколо газети; він і пробував до них докопатись, але щоразу спинявся на півдорозі. Через лінощі чи байдужість — з приводу цього він не може дійти згоди навіть з самим собою. Де заритий собака, йому відкрив спершу старий, а потім і молодий Амплангер: «Полиште це діло на нас».

На щастя, Блюртмель, допомагаючи йому у ванній, вдягаючи його, подаючи на стіл, сидячи за кермом чи роблячи масаж, виявляє у своїх коротких і влучних зауваженнях неабиякий гумор. Це гумор досвідченого масажиста, котрий досить скоро відчуває психологію пацієнта, знає, до якої межі можна зайти в балачках, а також що він намацав потрібний нерв, коли, наприклад, ніби між іншим, каже: «Дозволю собі все ж таки висловити думку, що в пана генерального директора Бляйбля справи ніколи не йшли так кепсько, як у вас. І ніколи так кепсько не йтимуть». Блюртмель виявляє вже майже непомітні сліди травм, завданих йому в дитинстві, в юності, у війну, в повоєнний час, у полоні, виявляє забуті захворювання кишечника й шлунка, сліди тифу й малярії, рубці від дрібних ушкоджень, говорить про те, що «таке в'їдається глибоко, аж у шкіру, в самісіньке тіло... Ні, ні, пане докторе, ви людина не товстошкіра...» (Це був камінець, звісно, знов у Бляйблів город). Блюртмель згадує навіть про «тягар відповідальності, що його скидають тільки на вас, хоч підставляти плечі мають зовсім інші люди», і натякає, либонь, на суть тієї проблеми, від якої все його тіло наливається свинцем: пересичення «Блетхеном», смертельна нудьга, коли він випадково опиняється за своїм величезним письмовим столом, за яким уже нічого, анічогісінько не вирішується... Він випустив «Блетхена» з рук, дав, щоб «Блетхена» в нього забрали, тепер він «Блетхен» лише формально, а насправді старший Амплангер уже давно представляє там інтереси Бляйбля. Він перестав бути самим собою, обернувся на образ самого себе, зробився незамінним тільки як образ; він допустив, щоб його ошукали постійним зростанням прибутків, нагромадженням багатства... А в Блюртмелевих руках є, видно, щось незбагненне, коли під ними доходиш таких глибоких висновків; адже Гребнітцер жодного разу, навіть унаслідок тривалих розпитувань так і не підступив до суті цієї проблеми. Зрештою, чогось органічного тут годі й шукати, у нього ж бо ще не було жодного інфаркту, навіть аналіз крові чудовий. І все ж оцей свинець, крижаний холод у всьому тілі... Іноді його просто жахає оце повне оціпеніння, коли він безвладно сидить за столом у «центрі влади», «в серці капіталізму», тоді як його багатство зростає і нагромаджується, а він зі страхом думає про те, щоб у нього тільки «не пропала» жодна сигарета...

І ось цей пост, на якому можливості щось вирішувати в нього тепер іще менші, навіть якби він і був здатний щось вирішувати. Вони дали йому зрозуміти це досить виразно, і не лише Бляйбль, Потзікер та Клім; найбільше доклав зусиль Амплангер — той зіграв свою роль просто чудово. Отим «літературним додатком» Бляйбль цілком недвозначно й грубо натякнув на його випадкові статті у «Блетхені», в яких він писав про Боша й Далі. Це завдяки йому в концерні нарешті з'явився літературний додаток, чтиво для жінок.

Блюртмель постукав, почув неголосне «прошу!», ввійшов і доповів:

— Ванна готова.

Блюртмелеві вочевидь соромно, тепер він, безперечно, вже не відчинятиме дверей так, щоб складалося враження, ніби його господар падає разом із ними в кімнату. Ні, ніколи! Після цього першого за сім років нетактовного вчинку вигляд у Блюртмеля явно збентежений. Але тієї хвилини його діями керував по рації, очевидно, сам Гольцпуке: «Доктор Тольм, пан президент, дуже стомлений, на останньому подиху підіймається сходами. Він уже в коридорі, ось береться за дверну ручку... Ну ж бо!» І він мало не впав Блюртмелеві в руки. Оце ж так скрупульозно готують і політичні вбивства. І ось уже оте «хто?» прибирає образу в запитанні: «Може, це буде Блюртмель? А чом би й ні?» Він усміхається до Блюртмеля, поволі підводиться. Блюртмелева біографія відома, звичайно, до найменших подробиць, відомі і його звички, відомо, хто в нього подруга, відомі і її біографія та звички. А от